Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Я так втомилася з дороги, пане…

— …пане Єжи, прошу панєнку Ганю…

— Я так втомилася з дороги, мені б лице вмити та відпочити хоч трохи…

— О, так! — Пан коронний стражник задзеленчав у срібний дзвіночок. Тут же зайшла убрана в чорне жінка. — Фатьмо, відведеш панну Ганю в її кімнату, допоможеш їй в усьому і покладеш спати…

Фатьма покірливо схилила голову й відповіла ледь чутно:

— Слухаю, ясний пане!

Вона була туркеня. Це зрозуміло було не лише з її зовнішності», а й з акценту, який тут же виявив себе, щойно вона промовила перші три слова.

Бібігуль підвелася й пішла до дверей. Собаки уважно дивилися на неї.

— Панєнко Ганю, — сказав пан Єжи, — я вас дуже прошу: подумайте над тим, про що я з вами розмовляв… Ви гідні значно кращої долі. Подумайте!

— На добраніч, пане Єжи, — сказала Бібігуль.

— Добраноц, — відповів пан Єжи.

Він був вельми задоволений сьогоднішньою розмовою з чарівною переяславкою. Не така вона і вперта, як це може здатися на початку. Та й не така розумна й прониклива, про що можна було б подумати, слухаючи, як вона розмовляє. Бач, так і не здогадалася, що ніякі татари її не крали! Нехай думає, що лицар Сондецький виручив її від бусурменського полону і що вона навіки вдячною мусить йому бути за все те. А чим відплатити за таку небувалу послугу? Тільки найдорожчим! Тобто: вийти заміж за пана Сондецького!

А якщо вдуматися, то нічим вона й не жертвує! Навпаки: вона дивовижно виграє! Вона стає однією з найперших дам у Речі Посполитій! Х—ха! Вона, проста козачка з Переяслава, може зайняти місце майже таке, яке зайняла колись проста попівна з Рогатина Настя Лісовська, ставши султаншею Роксоланою!

Те, чого боявся Недайборщ, сталося: після стількох днів тихої погоди розпочався шторм. Не простий шторм, а з дощем та градом. І налетів він швидко, майже несподівано.

Правда, пан Владек Гостинський, що проплавав на галерах сім літ, сказав увечері Недайборщеві:

— Чують мої кості, чує моє серце, що буде вихор, буде смерч — і вдарить це по нас!

Недайборщ відповів:

— Мої кості те ж саме відчувають, пане поляче… Те ж саме!.. Але мені здається, що отой—о вихор пройде якраз по тому місцю, де ми зараз, а північніше буде тихше…

— Тільки небові геть усе відомо, — замріяно відповів пан Владек.

А зрештою, що було робити в тій ситуації? Тікати? Куди? Море єсть море, в морі від хвиль та вітру ніде не сховаєшся…

Зрештою, на кожній чайці був запас очеретяних снопів, але, чесно кажучи, то не такий уже був і порятунок під час сильного шторму — могутні хвилі перестрибували через будь—які очеретяні загорожки і падали просто у чайку. Упаде одна така хвиля — все одно, що стопудовий камінь: і булькнути не встигнеш, як уже з усім товариством на дні.

Єдиний був порятунок — іти на зближення з турецькими галерами, брати їх на абордаж і сподіватися на те, що їх—таки буря не візьме. Але добра буря перевертала й галери — ще й як! Правда, вони в такому становищі довго не тонули, плавали, мов очеретяні поплавки, а під ними, всередині, додихаючи останнє повітря, повільно умирала команда. Однак веслярам не було ніякого порятунку, бо вони були прикуті, а команда? Що команда! Випірнути на поверхню, пройшовши всі лабіринти судн.і, трудно, а коли й виринеш, то, знесилений, не вхопишся за щось певне — перевернута галера мов гладенька скеля, були б на пальцях котячі кігті, то, може б, і виліз, а так…

Цілу ніч чайки пливли на північ, обмінюючись одна з одною вогняними сигналами. Ці сигнали попереджали: може бути буря. Отже, наказ такий: іти повним ходом на північ, на зближення з турецькими галерами і брати їх на абордаж. Чайки, звісна річ, топити не рекомендувалося, треба було їх прив’язувати довгими шнурами до галер; якщо галеру й переверне бурею, то вона ще плаватиме, і чайка за нею теж; а якщо порожня та з очеретом, то й не потоне: ледь—ледь виглядатиме з води, навіть набравши її по самі облавки… Чайки йшли, обмінюючись вогняними сигналами. Турків уже не боялися — од їхнього флоту лишилася одна лиш третина, і турецький адмірал Ясір—реїс мусив здогадатися, що він опинився у вогняному козацькому кільці.

Справді, вогні палали всю ніч над морем. А море було дивовижно, неймовірно спокійним. І чайки пливли, мов ковзалися по кризі, — швидко, легко, безшумно. А тому — страшно…

Страшно — бо вони з кожною годиною підходили все ближче й ближче до грізних, озброєних важкими гарматами турецьких галер. Турки боялися чайок. Османи не хотіли першими починати бій. На галерах добре знали, що постріли з гармат тільки стрясатимуть повітря, а чайкам нічого не зроблять. Хіба що якесь ядро влучить у скопище цих злих суденець, але ж чайки не плавають одна біля одної, принаймні під час бою. Стріляти з мушкетів чи арбалетів — поки що рано. Весь час існує думка, існує—жевріє надія: а може, не нападуть, а може ж, пам’ятають, що існує договір між Османською імперією та Річчю Посполитою, і не будуть його порушувати? Звідки тим козакам знати, що ескадра Ясіра—реїса нехтує отою угодою і везе все необхідне для Бекіра—баші?! Зрештою, весь світ знає, що туркам можна порушувати будь—які міжнародні договори, а тим, на кого вони нападають, треба дотримуватись угод!.. Одна тільки заковика постає в усій цій ситуації: козаки та їхній тодішній доводця — гетьман Сагайдачний — договору не підписували…

Так вони пливли до самого ранку. Козацькі суденця наздоганяли, випереджали турецьку ескадру, йшли не ховаючись