Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

Яремко підбіг — гарячий, замурзаний, з шаленими очима, в яких і досі застиг подив перед незбагненними діями природи. Він так намахався шаблюкою, що не відчував ніякого холоду. «Молодий, гарячий!» — подумав Недайборщ, дивлячись на юного козака.

— Так—так, — ще раз прокашлявся Карпо. — Хто там у нас, Яремку, на кермі?

— Степан Чорнолиций…

— Це ти його так прозвав? У нього ж інше прізвище!..

— Та так його всі хлопці зовуть… То що йому сказати?

— А щоб правив на адміральську галеру. Бачиш?..

— Бачу…

— Таранити будемо. В бік… На абордаж братимемо. Зараз же!

— А невольники?

— А що невольники? Стрибай з Гостинським та Цьопою — та ще кілька хлопців візьми! — просто до невольників, бийте наглядачів, відмикайте веслярів — і нагору, на палубу!.. Давай, виконуй!..

— Біжу!

Через кілька хвилин галера, змінивши курс, пішла на зближення з адміральським кораблем. Прапор Ясіра—реїса безсило тріпотів на найвищій щоглі, гармати стріляли в усі боки, кілька ядер пролетіло й повз Недайборща. Веслярам було дано команду розігнати галеру до найвищої швидкості. Вони зрозуміли, що йдуть на таран, але не боялися — їх розкували, отже, в разі небезпеки встигнуть вискочити в море…

Кілька ядер пролетіло повз Недайборща. На адміральській галері не подумали, що козаки вирішили, захопивши турецьке судно, йти на таран.

Сього разу вийшло нещасливо для адміральської галери. Удар було завдано по лівому борту — і вийшло якраз так, що перехняблена на правий бік галера (всі турки згрудилися там, відбиваючись від кількох чайок) від сильного удару перевернулася. Але перевернулася вона не догори дном, а на бік. Стоголосо заревіло у трюмі, страшним криком зойкнули прикуті до лав невольники, посипалися в воду турки — і тут же, на очах у ошелешеного товариства, галера з адміральським прапором разом з тілом Ясіра—реїса (він таки загинув у бою, як сказав один з полонених турків, який видерся на галеру Не—дайборща і тут же, рятуючи своє життя, перейшов у християнську віру), разом з планами будівництва фортець, разом з адміральськими скарбами, разом з невольниками пішла на дно Чорного моря.

— Куди стрибати? — тремтячими губами промовив Яремко, люто дивлячись на Недайборща. — Нащо ви, пане отамане, сказали нам іти на таран? Я ж питав: а що буде з невольниками?!

— Сопляк! — дихнув на нього хмарою диму Недайборщ і вихопив шаблю.

— Отамане! — застережливо вигукнув пан Гостинський, стрибаючи між Яремком і Недайборщем.

— Пане отамане! — так само застережливо закричав Оксен Цьопа і обхопив Недайборща ззаду обома руками. — Не чіпай малого!

Думав Недайборщ, що скине з себе одним порухом Оксена, — та ні, не вийшло!

А тут ще від керма прибіг Степан зі своїм чорно—червоним лицем, на яке страшно було глянути. Викрутив він руку отаманові, забрав шаблю.

Аж тоді відпустили хлопці отамана Карпа.

— А чого ще й люльку не забрали? — повернувся він до Степана.

Яремко стояв блідий як смерть. Він навіть не зачепив своєї шаблі — не хотів оголювати її проти отамана…

— Так чому ж іще й люльки не відібрали? — перепитав Недайборщ.

— То був би непослух, — відповів Оксен Цьопа.

— А це що — послух? — заревів Недайборщ. — Бунт під час бою! Ребелія!..

— Тихо, отамане! Тихо! Ніякого бунту, ніякої ребелії! — сказав з притиском Оксен Цьопа, і його різноколірні очі зупинилися на отаманові. — Ми не ангеляни, і в нас не їхні закони!.. А що ми з тобою, отамане, зараз через свою нерозумність погубили кілька десятків християнських душ, — то це таки так!.. Хлопець у тебе питав: а що буде з невольниками? А ти сказав, що буде все гаразд… А так не вийшло! Загинули наші люди — через нас загинули… А коли тобі Яремко про це сказав — ти шаблю вихопив! На кого?!

— Пустіть мене, — сказав отаман.

— А ми не тримаємо! — відповів Оксен Цьопа.

— Ось так. Зараз бій. Після бою будемо судити одне одного за всі гріхи!.. А зараз — усім на свої місця!..

До самого вечора гриміло й гуло над морем. Уже вщух шторм, уже й сонце передвечірнє заблискотіло на хвилях, а гармати, мушкети, рушниці, пістолі вивергали зі своїх жерл смерть і вогонь, а шаблі, ножі, ратища виблискували лихим своїм блиском…

Та видно було по всьому, що баталія закінчується. Закінчується перемогою козаків.

Багато, дуже багато чайок пішло на дно, проте козаки захопили галери, на яких будуть тепер добиратися до рідних берегів. Увесь вантаж турків було потоплено, кілька тисяч невольників—веслярів було вирятувано, не одна тисяча турків пішла на дно Караденгізу, як називали вони Чорне море.

До заходу сонця все було закінчено…

Понадвечірнє сонце поволі сідало у воду, як Недайборщ скликав усе товариство на палубу.

Запалив люльку, пахнув димом, суворими очима подивився на всіх.

— Товариство! — сказав він металевим голосом — і всі відчули, що Недайборщ може бути не тільки хоробрим, а й нещадним та жорстоким. — Товариство! — повторив він ще холодніше — і від того холоду аж мурахи забігали у Яремка на спині. — Під час бою троє козаків виявили непослух. Разом з ними виявив непослух і визволений нами з неволі лях… За нашими козацькими законами непослух під час бою карається смертю… Що будемо чинити?

— Послухаймо тих, кого ти звинувачуєш, пане отамане!

— За нашими законами під час походу ніяких рад не влаштовують. Під час походу командує отаман. Один!.. Але послухаймо винуватців.

— Я винен, — сказав пан Гостинський. — Але я не міг стриматися. Коли пан підняв шаблю на мого рятівника