Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

Старий Омелько Ціпурина виніс на базар продавати викувану ним зброю: шаблі, ножі, мечі, ятагани. Все це було мов не наше, а турецьке, перське, а то й іще з дальших країв. Переяславські ковалі та зброярі могли викувати будь—яку зброю, на будь—який манір і на будь—який смак. І часто зброя їхня була кращою за ту, що козаки діставали в боях з турками, — знали—бо переяславці таємницю міцної криці, що не поступалася перед крицею дамаською. Дамаські майстри витоплювали метал на спеціальному вугіллі із спеціального дерева, зрубаного півтора року тому і висушеного у печері. А Омелько Ціпурина брав для цього добрі коров’ячі кізяки, висушені під спеціальним навісом, грушеве дерево, яке росте за Хоцьками, і трахтемирівську шовковицю. І метал виходив не гірший, ніж той, що йшов на дамаські шаблі. Ну й, крім того, металеві дротини перепліталися в тому порядку, в якому хлопці—пастухи переплітають ремінці, роблячи пугу, яка стріляє дужче, ніж фальконет (якось татари були налетіли на хутір, а там — старий дід з мушкетом та півдесятка хлопців—пастушків з пугами; так дід стріляв, а хлопці шарахали в кущах пугами та пилюкою кидалися; татари подумали: як у цих, що на хуторі, аж п’ять фальконетів та один мушкет, то тікаймо, поки час маємо!). Еге ж, а туди ж іще кінський хвіст вплітається! А потім усе це кується! Спочатку холодним кується, поволеньки, гарненько, ласкавенько, щоб метал до металу, оплетений кінською волосінню, прилипав, приростав, зростався! — а вже потім, коли все прилипло, проросло й зрослося, — отоді вже його в вогонь і в воду. І в вогонь, звісно ж, не простий, і в воду, звісно ж, не таку собі, як ото на підкови! Тут теж секретів та секретів!.. Омелько знав їх багато ще тоді, коли жив у Лозовиках, тільки там не давав йому граф Лозовицький розвернутися, — а оце коли приїхав до 1 Іереяслава, то тут знайшов спільників, таких же винахідливих, як він сам, — та й почали цілою артіллю, цілим цехом, як ото і в німців, і у шведів, і в ангелян, — робити дивовижну зброю — своїм на радість, ворогам на заздрість!..

Виніс Омелько свою зброю — шаблі, мечі, ножі та ятагани. Небагато й виніс, бо багато не донесеш. Стоїть, чекає на покупців. Біля нього товариші його стоять — теж продавати зброю прийшли. А покупця шукати не треба — сам на таку зброю знайдеться! Ще й товариша приведе!.. Стоїть старий Омелько, на людей роздивляється. Онде сусідка пройшла — уже накупилася, йде, ні на кого не дивиться. Хотів гукнути їй Омелько через голови: «Сусідко Векло, а будьте здорові!» — та хіба за цим гамором Векла почує сусідове слово?.. А оно йде, шкутильгає на одній нозі Савка Цюцюра із Студеників, стрів Василя Коника із В’юнищ і, певно ж, випили в корчмі, бо ноги заплітаються. О! Побачив тут Цюцюра Омелька, махнув йому рукою, мов родичеві: я, мовляв, Цюцюра, а ти, мовляв, Ціпурина, майже одне й те ж, тільки по—різному називається…

Аж тут раптом карета панська появилася. І коні гарні, басують. Не переяславська карета, а бозна—звідки. І сидить ізверху чоловік із червоною пикою, «роз—з–зій—дись!» — кричить, а ззаду стоять два чоловічки в чорному — один на вужа схожий, а другий на жабу—ропуху, один вигинається на ходу, а другий підскакує!.. «Рятуйте!» — почувся крик із віконця карети — і наче майнуло дуже схоже на Ганнусине молоде обличчя. Майнуло — і зникло! Брівки на лобі в один шнурочок зрощені, очі — сірі, великі, обличчя бліде! Ганя!!!

Кинувся тут старий Омелько із власною шаблюкою в руці за каретою — і наздогнав би, і довідався б, кого це повезли, схожого на його прийомну доню! — та тут таке ж саме «Рятуйте!» почулося іззаду! Раз і другий крикнуло щось: «Рятуйте!», а потім весь базар заревів, та всі ці крики перекрив рев розлюченого ведмедя… Старий Омелько оглянувся — і захолов: ведмідь піймав якогось чоловіка і ламав йому кості, здирав з його голови шкіру, і був тим чоловіком отой литвин, який грав—вигравав на сопілочці!.. Циган намагався одірвати ведмедя від того, що лишилося від молодого литвина, та ведмідь раптом махнув лапою — і кігтем своїм розпоров цигана від грудей до нижче пупа… Схопив циган свої кишки, іцо тут же почали вивалюватися, і.туляючи їх до окривав—леного живота, почав падати на тих, хто вирував іззаду…

0 господи, а в руці у Омелька тільки шабля! Сюди б — рогатину та мушкета! От біда!.. Але ж шабля — то зброя! А вона у Омелька ліпша за дамаську — ріже, як бритва!

Підлетів старий Ціпурина і чесонув розлюченого ведмедя по тій лапі, якою він розпоров цигана. Відлетіла лапа, мов шапка!.. Кинувся ведмідь і на Омелька. Та той відскочив і ударом роздвоїв йому другу лапу. Не зовсім удатно вийшло — треба було б відрубати й її… Але що поробиш?..

1 тільки п’яний Савка Цюцюра із Студеників не розгубився — скочив до когось із зброярів, які стояли біля Ціпурини, хапонув ратище з залізним наконечником, — і якраз тієї хвилини, коли ведмідь, ревучи від болю і ненависті до всіх, кинувся на чоловіка з шаблюкою, Савка Цюцюра, розігнавшись, гагахнув ратищем ведмедя в живіт. І ведмідь від несподіванки упав на передні понівечені лапи — і ратище упхнулося в нього бозна—куди. Звір, заревівши ще дужче, намагався схопити ратище передніми лапами, але не міг, бо одна лапа була до половини відрубана, а друга розсічена. Ведмідь упав на спину, кінець ратища піднявся вгору — і тоді старий Омелько проткнув звіра наскрізь, пришпиливши його до землі. «Тримай!» — гукнув Цюцюрі, а сам кількома ударами шаблі відчесав ведмежі лапи зі сташними кігтями. Після того рубонув по горлянці, по артерії — і кров бризнула довкола, окроплюючи й так уже окривавлену пилюку базару…

І тільки після всього цього старий Омелько згадав: карета! То де ж вона, ця карета? Як її наздогнати?.. Невже то Ганя кричала в ній: «Рятуйте!»?

Кінець