Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— А навіщо це вам?

— То запитайте в нього: може, то його кобила двічі перднула під ним, а йому здалося, що то козаки з гармат стріляють? Запитайте, а ми тут поки що почекаємо. Нам поспішати нікуди. Почекаємо, а там, як дасть Бог, і далі побесідуємо!

І жовнір Яцек Потенга демонстративно повернувся до турка спиною…

Бекір—баші міг би зараз же відрубати голову своєму офіцерові за те, що він привіз у його табір образливу відповідь. Але якщо його офіцер залишиться без голови, то хто покаже тоді йому, Бекірові—баші, на отого зухвалого поляка, який насмілився так невишукано жартувати з приводу жеребця чи кобили під ним? Ось як він полонить увесь цей польський регімент, він знайде спосіб посадити цього зухвальця—поляка на палю!.. Він намилується, досхочу насолодиться його передсмертними муками, а потім порубає його тіло на шмаття й розкидає воронам. Він узагалі знайде спосіб умертвити цих зухвальців—поляків, які надумали не пускати його військо на той берег Бугу!

Уже впав вечір. У цих краях вечори падають не так швидко, як у славному Стамбулі. Бекір—баші був так захоплений думами, що не помітив, як настала ніч.

Він дав розпорядження скликати найголовніших офіцерів до себе в намет.

Коли всі зійшлися, сказав:

— Хтось повідомив невірним, що ми йдемо сюди. Тому вони й вийшли нам назустріч. Тому вони й вислали нам у тил козаків… Але зараз мудрувати над тим, як невірним удалося довідатися про наш похід, не будемо. Наше завдання: побудувати фортецю Амурат—Кермен і залишити в ній гарнізон. Ця фортеця повинна тримати обидва береги цієї гяурської ріки. Ця ріка повинна стати нашою. І земля довкола — теж… Які будуть пропозиції? Як нам діяти взавтра?

Командир яничарів — одноокий Мухтар — сказав коротко:

— Сьогодні ж уночі перейти Буг і вирізати весь польський регімент. Доки вістка про це дійде до Варшави чи до Кракова, доки польський король придумає, як реагувати, фортецю буде збудовано. Ми виконаємо своє завдання.

— Що скажуть доводці сипахів?

— Те ж саме. Треба негайно нищити цих ляхів. Якщо ми сьогодні чи завтра не знищимо їх, то післязавтра їх може стати удвоє більше. Вони — на своїй землі! Наберуть гольтіпак з усіх усюд, — а воювати вони вміють!..

Бекір—баші згадав, що казав Устреб—паша — великий візир: «Не треба порушувати мирний договір». Еге ж, не порушиш його, як поляки вийшли просто, наче з ними домовлялися про зустріч у цій місцині!

Доведеться, очевидно, піти на явне порушення договору…

— Чи готові до бою наші гармаші? — запитав Бекір—баші.

— Готові, — була коротка відповідь.

Що ж, треба зараз, поки армія не втратила наступального пориву, віддати наказ про перехід Бугу й знищення польського регіменту. Якщо яничари перейдуть ріку трохи вище по течії, перетнуть дорогу і притиснуть поляків до ріки, то сипахам легше буде порубати їх на капусту. Шкода, що не доведеться нікого брати в полон, можна було б добрий викуп мати! Але справа не в викупі. Навряд чи вдасться знищити всіх поляків — хтось та втече! І піде галас по всьому Ляхистану про порушення турками мирного договору!..

А крім того, щось іще заважало Бекірові—баші почувати себе у спокої…

Ах, так, ці розбійники—козаки!.. Де вони? Ото тільки двічі стрельнули та й розлетілися по степу?

Начальник розвідки сказав коротко:

— Козаки десь у степу поза нами. І, як на мене, готові кожної хвилини напасти.

— То що з того? — насторожився Бекір—баші.

— Треба бути обережними і не підставляти козакам своїх тилів. ‘

— А як з наступом?

— Я радив би почекати кілька днів…

Очі начальника таємної служби були спокійні й холодні. Він не радить — та й усе! Але ж…

Ні, Бекір—баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…

Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав:

— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?

Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх:

— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.

— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?

— Думаю, що немає.

— Дивись, головою відповіси!

— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба—Алі.

— І отже ти не хочеш щоб ми зараз перейшли Буг?

— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.

— Чому?

Начальник розвідки ще не розтулив рота для відповіді, як раптом десь у тилу турецького війська, десь там, на заході, в темряві, залунали постріли, почулися крики. Всі в наметі завмерли. Всі вже приготувалися до того, що ось—ось Бекір—баші дасть наказ наступати — і загримить, і заволає, і застукоче, і задзвенить на сході, на Бузі (щоправда, не одразу, а через якийсь там час, може, навіть під ранок!). Аж тут загриміло, заволало, застукотіло й задзвеніло не на сході, а на заході, в тилу!

Це знову — козаки!

Нараду в шатрі Бекіра—баші було перервано. Треба відбивати нічний напад козаків…

Під ранок пройшов добрий дощ. Начальникові розвідки, якому Бекір—баші доручив далі вести переговори з поляками, довелося переправлятися через Буг на човні разом з двома яничарами — ріка після дощу піднялася, вбрід її було вже не перейти.

Саме про