Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Сьогодні вашому війську річки вбрід не перейти. Вчора втратили зручну нагоду.

Начальник розвідки не вдостоїв жовніра відповіддю. Він тут же заявив:

— Хочу вести розмову з паном Стефаном Хмелецьким.

— Я маю всі повноваження від пана хорунжого, — тут же відповів високий і рудий поляк з трохи дурнуватою усмішечкою.

— Але ж ти — простий солдат, а я…

— Панові Хмелецькому видніше. Він доручив мені вести переговори.

— Я не можу вести переговори з людиною, яка не може віддати наказ своїм військам.

— Ви теж не можете. У вас є головний доводця — Бекір—баші. А ви — не Бекір—баші.

— Бекір—баші не приїде на переговори з Хмелецьким.

— Хмелецький теж не приїде. Так що доведеться вести переговори зі мною… Мушу сказати, що ми маємо досить часу. Оце зараз маємо весну, а далі буде літо, а там і осінь… Так що наговоримося доста…

— Як ви добре знаєте, — почав парламентер, проковтнувши чергову образу, — ми цієї ночі вас не тривожили. Чому ж тоді ваші козаки тривожили нас?

— Як вам добре відомо, я представляю регімент казенного війська, яким командує брацлавський хорунжий пан Хмелецький.

У нашому регіменті козаків немає. Вони нам не підвладні, ми їм не наказуємо нападати на ваше військо. Наш круль не платить їм жолду. То які можуть бути з вашого боку претензії до нас?

— Але ж козаки є підданцями польського короля! Дорошенко командує військом його королівської милості запорозьких козаків!

— Є військо реєстрове, а є й нереєстрове. Довідайтеся спершу, чи то реєстровці на вас напали, чи нереєст—ровці. Якщо реєстровці, то панові гетьману Дорошенкові від короля буде відповідна догана. Але спершу довідайтеся!..

— Отже, наказати козакам, щоб вони залишили чужу територію і не нападали на військо його величності великого хондкара Амурата, ви не хочете?

— Не можемо!

— Як це — не можете?

— А отак! Як ви зараз не можете вбрід перейти Буг!

— Вода спаде — ми перейдемо.

— Все може бути. Може, й ми зуміємо щось підказати козакам. Але це залежатиме від вашої поведінки!

— Ви? Мені? Ви мені наказуєте, як поводити себе? Ми прийшли побудувати тут замок…

— Фортецю, — уточнив Яцек Потенга. — З двохтисячною залогою. А ми цього не хочемо. І козаки — ще дужче не хочуть. Якщо вам удасться таке будівництво, то козаки перестануть зовсім слухатися і короля, і гетьмана польного, — і тут же рушать у похід на Стамбул. І ми їх не стримаємо, хочби того й хотіли б…

— Що я маю передати своєму начальникові?

— А нічого. Скажіть, що мені дуже приємно вести бесіди з панами, зокрема з вами, ефенді. Буде мені трохи скучно жити на світі, як ви й зовсім ізвідси підете, але що ж, переживу.

— І оце — все?

— Усе, крім останнього побажання: хай Аллах дає безмір здоров’я славному Бекіру—баші, хай примножується його гарем!

І Яцек Потенга одвернувся. Розмова скінчилася.

І отак вони вели приємні розмови не один тиждень. Пан Хмелецький не хтів стрічатися з офіцерами Бекіра—баші, замість нього вів переговори Яцек Потенга, який і справді на кінець весни став таким дипломатом, що його хоч до Парижа посилай. Бекір—баші не хотів принижуватися до переговорів з польським хорунжим — він би погодився на розмову з самим крулем чи польським гетьманом, аж ніяк не нижче.

А тим часом щоночі козаки скубли турецьке військо.

Коли базар — то, здається, весь світ тече в один бік. Тоді й усі дороги раптом повертають у бік базару, тоді й вітри дмуть туди, і навіть хмари на небі з усіх усюд збігаються над місцем торжища, та не для того, щоб пролитися дощем, а для того, щоб кудись ізникнути, а на цьому небесному просторі щоб удвічі більше, щоб удвічі веселіше й щоб удвічі ласкавіше сонце засяяло!

Шляхи до базару тягнуться звідусіль, ідуть то під парканами й хатами під соломою, будинками під ґонтом, кам’яницями під черепицею, ідуть попід мурами колегіуму, під стінами соборів, що повиставляли глави в небо, мовби сонця хочуть черкнутися, а якщо не сонця, то хмар — це вже точно. Старі шовковиці ронять на землю свої’ плоди — то чорні, то кремово—червоні, то зовсім білі, а в шовковицях кубляться горобці — і так їм там весело й клопітно, а дітлахи, що йдуть із дорослими до базару, — вже з синіми вустами, щоками й долоньками — накуштувалися шовковиць!

Ще жито дозріває, ось—ось і косовиця почнеться, вже сіно відкосили, от якраз у цю неділю побазарювати ще треба, бо потім буде ніколи, робота почнеться гаряча — жнива!

Ще до базарної брами далеко—далеченько, ще її й не видко, а вже базар почався, вже починається він з отих—он бабів, що порозсідалися при всіх дорогах, стежинах і проходах, біля кущів, під деревами, під стінами, під стовпами. Сидять баби—перекупки з різними горнятами, кошелями, торбами, а перед ними на полотнинках—ряд—нинкахто десяток цибулин, то огірки, то молоді козельці, то якесь зілля для здоров’я, то кисляк у горняті, то масло, то сир у капустяному листі, то сметана у мисці, та така ж, що її хоч ножем ріж, і тут же — личаки або очіпок — ну, це вже не таке й нове, вже ношене, на всяк випадок покладене: а раптом хтось купить. Тут же біля бабів—перекупок єврей з напівоблізлою бородою примостився, сидить на мішку з сіллю, а біля нього лежить другий — розв’язаний, і тут же