Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Довідавшись, що Остряниці у таборі немає, запорожці обрали гетьманом старого свого ватажка Гуню, і той, прийнявши військо майже серед бою, скоро упорядкував його, одігнав поляків і почав одходити до давнього городища, яке знав на Стариці, себто на старому річищі Дніпра.

Там сивоусий досвідчений козацький лицар так міцно став табором, що Потоцький скільки разів не посилав своє військо на штурм його, а не зміг запорожців добути.

Побачивши, що дуже багато під час штурмів стеряв жовнірів,

Потоцький намислив

виманити запорожців Карта повстання Остряниці та Гуні з табору і побити їх у полі. Важучи на щире козацьке серце, він почав по всіх околицях палити села та мордувати й різати людей на очах козаків. Боліло козацьке серце, дивлячись на те нелюдське знущання над жінками й дітьми, і поривалися запорожці оборонити безвинних та покарати ненависних катів, але Гуня вгадав заміри Потоцького і не пустив запорожців з табору.

Після того Потоцький довго громив козацький табір з гармат, та й те не помагало, і облога протяглася аж на осінь. Тим часом у запорожців почало не вистачати припасів, і вся надія Гуні була тільки на полковника Филоненка, що мав привезти припаси з Січі. Нарешті Филоненко справді наблизився до Стариці, та, на лихо, поляки дізналися про те і атакували заразом і його, й козацький табір. Хоч і дуже храбро одбивався Филоненко від поляків, прокладаючи собі шлях до козацького табору, та оборонити обоз було дуже трудно, і він пробився до товариства всього лише з кількома возами.

Така невдача й безхліб’я підсікли запорожців, і вони мусили замиритись на тяжких торішніх умовах.

Таким чином року 1638 козаччину було, зрештою, придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно вставали на поляків. Багато козаків, не згадуючи вже про шляхту, незважаючи ні на які з польського боку кривди, все-таки вважали себе частиною Речі Посполитої й підданцями короля і держалися прислів’я «моя хата скраю»; реєстрові ж козаки у своїй більшості, рятуючи свої права, допомагали полякам і розливали кров своїх братів-запо-рожців і своїх земляків-повстанців.

Дальніші події скоро упевнили реєстрових козаків у тому, що, зрадивши запорожців, вони стеряли своїх заступників, з котрими рахувався польський уряд, бо, пригнітивши запорожців, коронний гетьман почав виробляти з реєстровими козаками, що хотів. Хоч після повстання Остряниці козацький реєстр і було затверджено на 6000 душ, та насправді тієї кількості не додержували, бо замість вбитих, померлих та скалічених коронний гетьман не дозволяв записувати у реєстр молодих козаків; до того ж у козацький реєстр було записано чимало поляків. Жити козакам було дозволено тільки у Чигирині, Корсуні й Черкасах; всі козаки, не вписані у реєстр, мали вернутися в підданство панам. Найголовніше ж пригноблення козаків було у тому, що польський уряд скасував у козацькому війську виборний лад, військову ж козацьку старшину, за постановою сейму, мав тепер призначати коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зі свого права і призначив полковниками й іншими старшими родовитих шляхтичів-поляків, з козаків же лишив тільки сотників та по два осаули на полк, і то виключно тих, кого вважав за цілком вірних полякам.

Далі було відбудовано Кодак з його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя з польським військом і поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантові Кодака не пускати нікого з України на Запорожжя, а свавільників карати смертю. Січ Запорозьку він примусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсім беззахисний кут Мики-тин Ріг, та ще й там поста- Микитинська Січ. Роки 1638-1652. По

вив у самій Січі залогу з кроплене місце у наші часи замите водою реєстрових козаків та жовнірів. Всі військові запорозькі чайки, за винятком тих, що запорожці вспіли поховати або потопити од польських очей на відомих їм місцях у дніпрових протоках, були попалені, а січові гармати, теж за винятком похованих у пісках та очеретах, були одвезені у Канів та Київ.

Поробивши все те, Потоцький заспокоївся, що все зробив для знищення української козаччини та для перешкоди морським запорозьким походам, і, повернувшись на Україну, розташувався там з жовнірами, добре пильнуючи, щоб на Запорожжі знову не збиралася сірома.

Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня.

Питається Дніпро тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?»

Промовить Тихий Дунай до Дніпра-Славути «Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю,

гадаю,

Чом твоїх козаків у себе не видаю Уже чверть года — три місяці вибиває Як твоїх козаків у мене немає Ні моє дунайське гирло твоїх козаків не

пожерло,

Ні моя дунайська вода твоїх козаків

не забрала,

їх турки не постріляли, не порубали,

До Царя-города в полон не забрали Всі мої квіти луговії низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи».

У такому становищі минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй непотрібні, і вона все дужче утискувала реєстрових козаків. Польська старшина, поставлена над козаками, повернула реєстровців майже у своїх гайдуків; українське ж селянство за той час було зрештою обернуто у кріпацтво. Жага помсти за всі ці кривди пекла козацькі серця, селянство ж хоч, здавалося, і покірливо стогнало під польським ярмом, та тим часом гострило ножі і на панів і на орендарів їхніх маєтків — поляків та євреїв.

Треба сказати, що незвикле до праці польське панство не хотіло хазяйнувати по своїх маєтках, а повіддавало їх орендарям, і ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі і навіть, як кажуть народні думи, церкви, оббирали селян до останнього і були фактичними власниками й самих селян, що було нашим людям найбільшою образою, як то можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини да до Хмельниччини У землі королівській да добра не було:

Як жиди-рандарі

Всі шляхи козацькі зарандовали,

Що на одній милі

Да по три шинки становили,

Становили шинки по долинах Заводили щогли по високих могилах.

І ще ж то жиди-рандарі У тому не перестали.

На славній Україні всі козацькі торги зарандовали Да брали мито-промито Од возового по півзолотого,

Од пішого-пішаниці по три денежки брали,