Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

— А, чорт його бери! — відповів Джеймі.

Та незабаром у ньому знов заговорили впертість і самолюбство, і, лягаючи спати, він уже обмірковував Авасінову ідею, бо знав, що завтра повторить спробу.

На третій ранок пурга трохи послабшала, хоча й не настільки, щоб можна було вийти надвір. Джеймі заходився обстругувати нову палицю на лук, а його приятель замислено стежив за його роботою. Авасін тримав у руці обривок міцного сухожилля, яким він допіру зшивав мокасини. Думаючи про щось інше, він машинально напнув його. І в ту ж мить йому сяйнула думка…

— Джеймі, — раптом заговорив він, — я, здається, щось придумав. Пригадую, я чув колись, що чіпевеї роблять свої луки із смереки — інших-бо дерев вони не знають — і зміцнюють їх за допомогою сухожилків. То, може, і нам спробувати?

— А чого ж, — відповів Джеймі. — Чом би не спробувати?

Тепер до роботи взялися обидва хлопці. Після детального обговорення вони вирішили закріпити кілька стрічок сухожилків уздовж зовнішнього вигину лука, а потім міцно прив'язати їх до палиці від одного до другого її кінця.

Намочивши сухожилки, вони закріпили їх, обмотали ними весь лук, а потім обережно висушили їх коло вогнища.

Результат був чудовий. Лук вийшов куди тугіший, ніж попередній, і, щоб зігнути його, потрібне було неабияке зусилля.

— А знаєш, він, либонь, таки стрілятиме, — з надією в голосі мовив Джеймі. — Але де ми візьмемо тятиву?

— Ну, це вже буде легше, — відповів Авасін. — Тятиву я тобі сплету.

Взявши кільканадцять довгих сухожильних ниток, він заходився працювати й надвечір вручив Джеймі плетену тятиву — таку міцну, що ні він, ані Джеймі не могли розірвати її руками. Джеймі зробив зашморги на обох її кінцях, зігнув лук і закріпив тятиву.

— Ану, спробуй, — гордо сказав він Авасінові.

Юний індіянин обережно взяв лук у руки й щосили натягнув тятиву. Потім відпустив її, і вона ляснула й забриніла, солодкою музикою озвавшись у вухах хлопців.

— Ну, тепер стережіться, куріпки! — всміхнувшись, сказав Авасін. — Як навчимося ми ще й стріляти та як поробимо стріли, то всім вам — капець!

Джеймі на мить засмутився.

— А про стріли я забув, — сказав він. — Доведеться заждати, доки ми знову відвідаєм кам'яне іглу. Там у нас складено трохи верболозу, а з нього мають вийти гарні стріли. Ну, а тим часом, видно, будемо обходитися рушницею.

Радіючи вже з того, що хоч лук у них є, хлопці полягали спати. А коли прокинулися наступного ранку, то побачили, що Отанак проситься надвір, і зрозуміли — перша зимова пурга вщухла. На зміну буйному вітрові прийшла така мертва тиша, що хлопцям мимоволі хотілося говорити пошепки…

Звільнені з в'язниці, на яку тимчасово обернулася їхня хатина, вони нетерпеливилися тепер якнайскоріше вбратися в свої важкі хутра й вирушити в дорогу. Поснідавши, вони похапцем навантажили на санки все, що їм потрібно було для подорожі до Табору Кам'яного Іглу.

Світло пізнього світанку розливалося в північному небі, коли хлопці вирядилися в дорогу. Але, пройшовши кілька кроків, Джеймі раптом помітив, що з ними немає Отанака.

Він почав гукати оленятко, голос його відбивався моторошною луною від мовчазних гір, але у відповідь не чути було стукоту маленьких копитків по затверділому снігу. Авасін стривожився.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Зараз, після пурги, вовки страшенно голодні, і він може стати їм легкою здобиччю.

— Давай пошукаємо його сліди, — запропонував Джеймі.

Покинувши санки на тому місці, де вони зупинились, хлопці взяли рушницю й почали шукати сліди копитків. Знайти їх було неважко. Навіть у спресованому вітром снігу полонини гострі копита оленятка залишали чіткі відбитки.

Сліди повели хлопців на захід, до галявини, яку вони називали Оленячим Пасовиськом. Пройшовши з милю, вони побачили, що поряд із слідами Отанака з'явилися відбитки інших ніг. Коли Джеймі побачив їх, серце йому болісно стиснулося: такі подряпинки на снігу залишали пазури вовчих лап.

Мовчки перезирнувшись, хлопці кинулися бігти. Вони домчали до оза і, захекані, почали видиратися вгору стрімким схилом, бо сліди вели саме туди.

Добувшись до гребеня, Джеймі й Авасін побачили картину, яка врізалася їм у пам'ять на все життя. Засніженим спадом невисокої гірки в дальньому кінці полонини рухалося кільце темних тіней. Хлопці зупинилися, видивляючись, і нараз до них долинуло протягле самотнє виття вовка, а потім — багатоголосе гарчання й повискування, і тіні полинули, плавно вигинаючись, мов хвилі темної, похмурої річки.

Джеймі відчув, як до горла йому підступили сльози. І без Авасінових слів він зрозумів, що все скінчилося.

— Він загинув, — сказав Авасін, і за мить у міжгір'ї луною розлігся гуркіт пострілу.

Неначе справжні тіні, хижаки на далекій гірці розтанули, зникли. Для влучного пострілу відстань була надто велика, і Авасін не став витрачати дорогоцінні набої. Хлопці побігли вперед, до того місця, де вовки розправилися з своєю жертвою. Не стримуючи сліз, вони постояли над рештками оленяти, а тоді одвернулися й повільно пішли назад, до санок.

Змішане почуття люті й смутку переповняло серце Джеймі. Хлопці встигли полюбити Отанака — тваринку, що так скрашувала їхнє самотнє існування у величезній порожнечі тундри. Тим-то Авасінові слова були для Джеймі цілковитою несподіванкою.

— Краще забудь про Отанака, Джеймі, — сказав індіянин. — І вовків нічого винуватити. Якщо хтось і винен у цьому, то це ми. Таке майже завжди трапляється, коли з дикої тварини роблять пестунчика. Рано чи пізно вона наражається на те, з чим її диким братам доводиться стикатися щодня, і не знає, як поводитися, не може дати собі ради.