Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Та навіть глибоко прихований страх перед ескімосами не міг затьмарити радості, що сповнювала серця хлопців, коли вони дивилися на собак. Завдяки Іклові й Еюскімо до них прийшло почуття справжнього щастя.

За тиждень справдилося Авасінове пророцтво: у хлопців з'явився свій власний собачий запряг. Поки вони приручали собак, Авасін, не гаючи часу, виготовляв два комплекти простої збруї — з лямками на груди, спину й черево, але без хомутиків.

Нарешті настав день, коли хлопці зняли свої санки з даху (вони тримали їх там, щоб росомахи не погризли шкіряні кріплення).

Побачивши санки, собаки збуджено загавкали й закружляли навколо хлопців.

— Бачиш, санки вони впізнали. Нумо, подивимось, чи впізнають вони також і збрую, — сказав Авасін з надією в голосі.

Він виніс упряж з хати й прив'язав її до санок. Собаки зразу ж підбігли до санок і стали перед ними, чекаючи, доки Авасін запряже їх. Першою хлопець поставив Еюскімо, потім зав'язав вузлики на упряжі Ікла. Не встиг він випростатися, як Еюскімо зірвалася з місця й разом з Іклом помчала вперед. Санки підстрибували й вихляли з боку в бік, а лайки, залишивши позаду галявину з хатиною, гналися схилом униз.

Отямившись, хлопці кинулися слідом за ними.

Втікачів вони наздогнали тільки десь за дві милі. Собаки заплуталися в упряжі самі, заплутали в ній і санки і тепер лежали, радісно виваливши язики, й чекали, доки їх визволять з ремінців.

Повертаючись до табору, Джеймі й Авасін зважували наслідки свого експерименту.

— Запряг-то в нас є, — сказав Джеймі, — але цього, виявляється, ще не досить. Треба навчити їх розуміти команди англійською мовою. Ми, мабуть, зробимо з ними кілька ходок до Кам'яного Іглу, щоб вони призвичаїлися, а потім уже почнемо вирушати в триваліші експедиції.

Протягом наступних чотирьох днів хлопці з собаками курсували між Табором Кам'яного Іглу й хатиною. Авасін прив'язав до санок ззаду довгу шворку — вхопившись за неї, їх можна було зупинити в разі, якщо собаки знов. надумають тікати. Втім, додому лайкам доводилося тягти такий важкий вантаж, що вони не могли б утекти, навіть якби хотіли цього. За чотири дні було зроблено сім ходок і вивезено всі харчі, які залишалися ще, в Таборі Кам'яного Іглу.

Собаки виявляли неабияку енергію й витривалість і потроху звикали до команд, що їх уживають лісові жителі: «Чо!» («Праворуч!») та «Г'ю!» («Ліворуч!»). Водночас вони вражали хлопців своїм невситимим апетитом. Робочі собаки взимку відновлюють свої сили, поглинаючи величезну кількість м'яса й риби, і хлопці вже з деякою тривогою спостерігали, як швидко тануть їхні запаси харчів.

Хлопці розуміли, що незабаром вони змушені будуть поповнити ці запаси. Певна річ, у Затишній Полонині водилися олені, але хлопці не наважувалися вбивати їх — частково через те, що їм було шкода цих гарних тварин, до яких вони звикли, а частково й тому, що цей гурт карібу міг урятувати їх від голоду в майбутньому, якщо настануть справді чорні дні.

З цієї причини, а також тому, що вони хотіли випробувати собак у дальній експедиції, хлопці вирішили зробити тривалий мисливський рейд у незнайому місцевість.

Джеймі вважав, що пасмо гір, яке простягалося на північ, може ховати в собі такі самі захищені полонини, де олені залишаються на всю зиму. Тим-то вони підготувалися до триденних пошуків. На санки хлопці навантажили харчі, спальні мішки, різне дорожнє начиння й велику в'язку дров.

Вирушили вони ясного зимового ранку, коли сонце ще ледь освітлювало сніг блідим промінням. В своєму хутряному одязі хлопці схожі були на ескімосів. Джеймі узяв рушницю, а Авасін надів через плече лук; в маленькому шкіряному сагайдаку в індіянина було п'ять стріл — дві з мідними гостряками, а три — з простого, над вогнем гартованого дерева.

Собаки рушили з місця в. кар'єр, і, щоб не відставати, хлопцям доводилось бігти підтюпцем за санками. Вони намагалися дихати рівномірно: повітря було дуже холодне, і кожен надто глибокий віддих боляче обпікав легені. Краї їхніх каптурів незабаром узялися кришталиками інею. Час од часу Джеймі доводилося скидати рукавички й терти руками ніс і щоки, щоб вони не обморозилися.

Та незважаючи на холод, день був чудовий. Крига на озерцях з гуркотом тріскалася, не витримуючи лютого морозу, а що вітру не було, то звуки розлягалися на багато миль. Хлопці ясно чули голодне крякання крука, хоч сам птах ширяв так високо в небі, що його не було видно.

Діставшись до Річки Замерзлого Озера, хлопці завернули на північ, у незнайому місцевість. Зо дві години вони просувалися понад берегом. Західні горби почали наближатися до річки, долина її дедалі звужувалася. Сніг під ногами був твердий, як асфальт, і жодна жива істота не наверталася хлопцям на очі.

Десь опівдні вони стали на обід, і поки Авасін розпалював невеличке вогнище, Джеймі зійшов на вершину горба, щоб оглянути місцевість попереду.

Від краси краєвиду йому перехопило подих, але який же він був неймовірно пустельний! Навсібіч, скільки сягало око, розходилися хвилі горбів — немов замерзлі хвилі океану. Спресований сніг сяяв сліпучим світлом, і жодне дерево, жоден камінь не пробивався крізь білий килим. Сама атмосфера цієї місцевості здавалася нереальною, вона немовби належала іншому світові, старішому за той, у якому ми живемо.

Побачене справило на Джеймі глибоке враження. Повернувшись до Авасіна й сівши поряд з ним коло вогнища, він спробував висловити свої почуття.

— У нас, на півдні, — сказав він, — світ немовби має дах і стіни. А тут той дах неначе зірвано, а стіни — розвалено. Я ніколи раніше не уявляв собі, який великий може бути світ!

— Великий і порожній, — відповів Авасін. — Відколи ми виїхали, ми ще не побачили й не почули жодної живої істоти, за винятком крука. Від'їдьмо від річки й подивімось, що робиться між тими горбами.