Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Вони нашвидку пообідали, знов склали всі речі на санки й завернули на захід, до скелястих горбів, що стриміли, темні, незасніжені, над рівниною. З півгодини вони простували без будь-яких пригод, а тоді Еюскімо задерла голову й завила. Її збудження передалося Іклові, обидва собаки налягли на посторонки й щосили потягли санки вперед.

— Вони щось учули! — застережливо вигукнув Авасін. — Можливо, оленя!

Біжачи слідом за санками, хлопці пильно вдивлялися вперед. Горби наблизилися, і вони вже бачили невеличку ущелину між сірими стрімчаками. Нараз Авасін припустив уперед, упіймав собак і зупинив їх.

— У тій розколині щось ворушиться, — притишеним голосом сказав він Джеймі. — Про всякий випадок приготуй рушницю. Полюватимеш сам — мені доведеться залишитися тут, коло собак.

Джеймі кивнув, загнав набій у ствол рушниці і, пригинаючись, подався вперед. Ховаючись за невисокою відногою, він пробіг ярдів сто, а відтак наважився випростатися й обережно виглянути через гребінь пасма.

Він помітив, як між величезними валунами промайнуло щось коричневе. Знов пригнувшись, Джеймі добіг до розколини у віднозі, що досі правила йому за прикриття. Прослизнувши через цей прохід, він завернув на південь. Хлопець не знав, що саме навернулося йому допіру на очі. Але він уже добре засвоїв той факт, що в засніженій тундрі око легко помиляється, визначаючи відстань. То міг бути й заєць, що пробіг зовсім близько, і олень, од якого його відділяла ціла миля. Та Джеймі не хотів ризикувати і тому крався вперед дуже обережно.

Тепер він опинився майже біля самих горбів; підступи до них були витикані невисокими гострими скелями, між якими громадилися, утворюючи заплутаний лабіринт, потрощені валуни. Джеймі вже не бачив ані санок, ані звіра, на якого полював. Втративши орієнтацію, він вирішив був, що треба вилізти на яку-небудь вершину й оглянути місцевість, — і цю мить почув віддалений крик.

Джеймі здалося, що він упізнав Авасінів голос, і здалося також, що він чує виття собак. Але всі ці звуки були надто слабкі, і він не мав певності, що не помиляється.

Хлопець повернувся й побіг назад, до високої скелі, повз яку допіру пройшов. Ціною неабияких зусиль йому пощастило нарешті видряпатися на неї, і, вхопившись обома руками за її верхівку, Джеймі окинув поглядом місцевість на сході.

Він побачив санки на снігу, маленькі, мов іграшкові. І маленьку фігурку Авасіна — він тікав геть від санок. А за ним, на невеликій відстані од нього, гнався звір. Коли Джеймі побачив його, у нього похололо на серці. Це був ведмідь, до того ж ведмідь небачених розмірів. Поряд із цим величезним, мов буйвол, хижаком, індіянин видавався ліліпутом.

Нажаханий побаченим, Джеймі навіть не помітив двох собак, вільних од упряжі, що наздоганяли ззаду ведмедя. Хлопець наполовину скотився, наполовину збіг з верхівки стрімчака і помчав на схід. Одна думка безнастанно пульсувала в його мозку: рушницю мав він, а в Авасіна був тільки лук, за даних обставин майже ні до чого не придатний!

Джеймі біг так, як ще не бігав ніколи в житті. Легені йому мало не розривалися, серце, здавалось, от-от вискочить з грудей. Один раз він спіткнувся й упав долілиць, тільки чудом не втративши притомність. Та за мить він уже знову був на ногах і знову мчав уперед, його втомлені ноги відштовхувалися від снігу, неначе заіржавілі поршні, в голові паморочилося так, що він майже нічого не бачив.

Йому здавалось, що минуло кілька годин, перш ніж він подолав останню скелясту відногу й збіг униз протилежним її схилом. Ось і санки — за кілька сотень кроків од нього. На мить його оглушив надривний гавкіт собак. Мов у тумані, Джеймі побачив, що одна лайка поранена й намагається одповзти геть від величезного ведмедя, а друга відчайдушно нападає на чудовисько, аби відвернути його увагу до себе.

Авасін бігає кружка, а ведмідь от-от його; вхопить. Джеймі спробував був крикнути, але легені йому боліли так, наче в них було повно битого скла. З його уст вихопився тільки хрипкий зойк, але й цього було досить. Авасін обернувся, побачив друга й щодуху припустив до нього.

Індіянин упіймав Джеймі за руку, коли той поточився й упав.

— Рушниця! — прошепотів Джеймі, втрачаючи свідомість. — Візьми рушницю!

Великі чорні хвилі непритомності зімкнулися над ним. Але тонучи в них, він ще встиг почути гуркіт пострілу, за яким майже зразу пролунали ще три; відтак темрява остаточно здолала його, і Джеймі вже більше не чув нічого.

Опритомнівши, він побачив, що лежить на одному спальному мішку, дбайливо вкритий, другим, біля багаття, яке яскраво палало. Вогнище бурхало на тлі нічної темряви, а в небі мерехтіло північне сяйво. Кожен віддих Джеймі оддавався болем у грудях. Він спробував перевернутися на бік. Поряд з ним щось заворушилося, і великий червоний язик лизнув його обличчя. Це був Ікло. Він лежав поряд, на спальному мішку, зібгавшись калачиком.

Авасін, що сидів навпочіпки перед вогнищем, помітив цей рух і подивився на Джеймі. На обличчі індіянина відбилося полегшення. Він широко всміхнувся й сказав:

— А я все жду, коли ж ти почнеш розпитувати мене. Суп уже вариться. Але сперш подивись на свій новий матрац.

Кривлячися з болю, Джеймі повернув голову. Під спальним мішком, на якому він лежав, була розстелена величезна шкура з грубим коричневим хутром. Розміри її були такі, що вона вільно застелила б долівку великого намету. Джеймі зачудовано помацав хутро. Яке ж воно довге! Не коротше, либонь, за волосся на його власній голові.

В цю мить Авасін підійшов до нього з бляшанкою, по вінця повною густого м'ясного бульйону.

— Випий, і тобі зразу ж полегшає, — бадьорим голосом сказав він. — Знаєш, це просто чудо, що ти не віддав богові душу. Бігаючи в таку холоднечу, можна запросто відморозити собі легені. Як ти почуваєшся?

Хоч Авасін говорив весело, в душі він був глибоко стривожений. Він знав, що люди гинули, наковтавшись морозного арктичного повітря.

Джеймі спробував усміхнутись.

— Болить у грудях, — відповів він. І спитав: — То що ж сталося?