І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Курт! — покликав Генріх денщика. — Поклич зараз мадемуазель Моніку і скажи, що в мене є вільна година. Коли вона прийде сюди, піди до штабу і спитай у чергового, чи немає мені листа. Звідти подзвони мені. Зрозумів?

— Так точно! Буде виконано!

Курт вийшов.

Ще раз прочитавши листа, Генріх обережно зібгав його так, щоб фраза «у вбивстві офіцерів брало участь чотири партизани» була на верхній частині зібганого аркушика і її легко було прочитати. Тепер лишилось покласти цей пожмаканий папірець на стіл, проти крісла, в якому завжди сиділа Моніка.

— Ой, як ви накурили! — незадоволено скривилася Моніка, зайшовши до кімнати.

— А ви курців не полюбляєте?

— Тих, що не знають міри!

Моніка підійшла до вікна і навстіж відкрила його.

— А він знає міру?

— Хто це він?

— Ну той, кого я бачив сьогодні на вулиці разом з вами. Такий худорлявий, високий і, здається, дуже веселий?

— А-а! Це ви бачили мене з… — Моніка прикусила губу і замовкла.

— Ви боїтесь назвати мені його ім'я?

— Просто воно вам нічого не скаже. І це зовсім не «він», а один мій дуже хороший друг…

— А ви мене колись познайомите з вашими друзями? Генріх якось особливо допитливо глянув на дівчину.

— Якщо ви заслужите! — з притиском відповіла Моніка.

— О, тоді я сьогодні ж постараюся знайти таку нагоду! — так само підкреслюючи кожне слово, сказав Генріх. — Домовились?

— Домовились! А тепер давайте братися до словників.

Моніка сіла в крісло. Генріх відійшов у глиб кімнати, ніби за сигаретами, що лежали на тумбочці біля ліжка, і скоса спостерігав за дівчиною. По тому, як напружилася вся її постать і непорушно застигла трохи витягнута вперед голова, він зрозумів, що фраза з листа прочитана.

«Щось довго не дзвонить Курт!» — подумав Генріх. І саме в цей час пролунав телефонний дзвінок. Моніка здригнулася. Генріх узяв трубку.

— Слухаю… Так!.. Зараз буду! Мадемуазель Моніка, прошу пробачити! Мені буквально на п'ять хвилин треба зайти до штабу. Ви почекаєте мене? Згода?

— Добре, але не затримуйтеся, — охоче погодилася Моніка.

Виходячи з кімнати, Генріх помітив, що обличчя дівчини було блідим і схвильованим.

Генріх і Курт повернулися разом, і не за п'ять хвилин, а за десять. Моніки в кімнаті не було. Поверх словника лежала коротенька записка:

«П'ять хвилин минуло — отже, я вправі піти! Нечемно примушувати дівчину так довго чекати. Особливо, коли на неї чекають веселі друзі. Я вас, можливо, з ними колись познайомлю».

Генріх подер записку на дрібні клаптики.

— Курт, піди до хазяйки, попроси гарячий утюг і скажи мадемуазель, що я вже дома.

Курт повернувся через кілька хвилин. Утюг він приніс, але Моніки не знайшов. Мадам Тарваль сказала, що дочка поїхала покататися, бо в неї від тютюнового диму розболілася голова.

Що Моніка прочитала листа, було очевидно. Аркуш був зібганий зовсім не так, як це зробив Генріх, і покладено його зовсім не там, де він лежав раніш.

Та й записка була красномовною. Як розумно її склала Моніка! Ні до чого причепитися не можна, а в той же час кожне слово таке багатозначне: друг зрозуміє, а ворог не домислиться… І навіть підпису не поставила, конспіраторка!

«Поїхала кататись, бо розболілась голова», — сказала мадам. Тепер ясно, що макі будуть попереджені. Отже, він спокійно може передати листа Еверсу.

Генріх взявся розгладжувати утюгом зібганий аркушик.

— Невже я не міг цього зробити, гер лейтенант! — образився Курт, що зайшов до кімнати, щоб повісити в шафу знятий після поїздки і тепер добре почищений мундир.

— Є речі, яких нікому не можна довіряти, Курт!

— Мені ви можете довірити все, що завгодно! Бо немає людини, відданішої вам більше, ніж я! Хіба що моя мати!..

— А при чому тут твоя мати, Курт?

— А вона пише мені… От послухайте!

Курт витяг з кишені листа і, трохи запинаючись від хвилювання, почав читати:

— «Я щовечора молюсь за твого лейтенанта, синочку, бо це він врятував тебе від вірної смерті! А разом з тобою й мене. Бо хто ж у мене зостався, крім тебе? Служи йому вірно — це я тобі, як мати, наказую. Бо за добро треба платити добром. Інакше бог покарає і тебе, і мене, моя люба дитино…»

— У тебе, Курт, хороша мати, і вона тебе дуже любить… Передай їй від мене сердечне привітання і напиши, що ти добре виконуєш її наказ.

— О, я вже написав їй, що готовий кинутися за вас у вогонь і у воду. І я справді це зроблю, не вагаючись!

— У вогонь тобі ніколи не доведеться плигати з мого наказу, але, можливо, тобі доведеться виконувати деякі мої доручення, про які будемо знати тільки ти та я…

— Наказуйте, хоч зараз!

— Зараз такої потреби нема. Та, може, й не буде. А тепер дай мені мундир.

Генріх переодягнувся, щоб іти до генерала і передати йому листа, одержаного від Жульєна Левека, але, глянувши на годинника, сів у крісло і взяв книгу.

«Минуло лише двадцять хвилин. Мало! Треба почекати ще — поки повернеться Моніка».

Міллер почував себе на сьомому небі від радощів. Ще б пак! Найпізніше завтра ранком він надішле своєму шефові повідомлення, що