І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Сьогодні Міллер і Гольдрінг повернулися після другої години, коли офіцери вже пообідали, — до казино не було чого заходити. Та вони не дуже й шкодували, що пропустили час обіду, бо їсти не хотілося. Стомлені їздою і виснажені спекою, вони вирішили просто посидіти в літньому кафе і випити по склянці холодного секту[2].

Але й прохолодний напій не відсвіжив Міллера, бо всередині в нього все кипіло. Тепер він ще більше, ніж будь-коли, скидався на хорта, який злиться і нервує, загубивши слід.

— Невже ми з вами, бароне, так нічого й не знайдемо? — злостився Міллер. — Мені соромно буде сьогодні навіть до телефону підійти. Ну, що я скажу?

— Двоє людей не можуть зникнути безслідно. Слід, хоч маленький, але обов'язково, повинен бути, і ми його знайдемо! — заспокоїв його Генріх. — Ось трохи спаде спека, відпочинемо і знову поїдемо. Можливо, на цей раз щастя нам не зрадить.

— Будемо сподіватися!

Міллер підвівся і попрощався з своїм супутником, умовившись зустрітися пізніше.

Генріх лишився біля столика під тентом, де повівав хоч невеличкий вітрець.

Перехожих на вулиці було мало — в цей час усі ховалися в затінок — і тому знайома фігура Моніки відразу привернула увагу Генріха. Дівчина йшла протилежним боком вулиці і про щось жваво розмовляла з високим, худорлявим, французом років тридцяти. Він вів Моніку під руку і, мабуть, щось дуже веселе розповідав, бо весь час кумедно морщив свого довгого носа і часом вибухав сміхом, зазираючи дівчині в очі. Заздрісне, неприємне почуття кольнуло Генріха в серце.

Генріх відвернувся, щоб не бачити ані Моніки, ані її веселого знайомого, і зустрівся з пильним, спрямованим на нього поглядом якогось літнього француза, що сидів за третім від входу столиком. Той втупив у Генріха свої чорні, як два тьмяних скельця, очі й дивився, не моргаючи, посмикуючи куточками щільно стиснутих уст.

До столика, де сидів француз, підійшла офіціантка, і він на хвилину, поки сплачував гроші за випите вино, відвів свій погляд убік. Але тільки на цю коротку мить. Потім його очі знову немов прикипіли до Генріха.

Зацікавлений поведінкою і гримасами цього дивака, Генріх і собі кілька разів пильно глянув на нього. Переконавшись, що німецький офіцер його помітив, француз швидко озирнувся, немов перевіряючи, чи хто-небудь не стежить за ним. витяг з кишені конверта, поклав на стіл і постукав по ньому пальцем, даючи Генріху зрозуміти, що конверт призначений для нього. Ще раз озирнувшись, француз вийшов.

«Знову якась провокація?» — промайнуло в голові Генріха.

Поклавши гроші за випитий сект на стіл, він теж підвівся і, поволі проходячи повз столик, біля якого щойно сидів француз, непомітно взяв конверт і сховав його за борт мундира.

Втома відразу зникла. Знов Генріх відчув ту напругу, яка примушує мозок працювати швидко і з максимальною чіткістю

За дві хвилини він був уже в себе в кімнаті. Наказавши Курту, який сидів у передпокої і писав листа, не турбувати його, Генріх щільно причинив двері і витяг конверт. Він був зовсім чистий — без будь-якої адреси. Покрутивши конверт в руках, Генріх обережно надрізав його краєчок. На підлогу впав маленький, вчетверо згорнутий аркушик. Те, що Генріх на ньому прочитав, безмірно вразило його і схвилювало.

Лист був написаний поганою німецькою мовою, але чітким, майже каліграфічним почерком. Невідомий кореспондент писав:

«Я француз, але я відданий вам, німцям, щиро і від душі і тому вважаю за свій обов'язок допомогти вам у одній справі. Я ще не знаю, кому саме віддам цього листа, тому пишу, ні до кого не звертаючись. Зайти просто до штабу я не можу. Місцеві жителі вже мають підозру, що я симпатизую вам, і коли переконаються, що я вам допомагаю, то макі вб'ють мене. Через те я написав цього листа, щоб вручити його при нагоді німецькому офіцерові, а він вже передасть, кому слід.

Я знаю, що ви вже кілька днів шукаєте двох офіцерів. Ви їх не знайшли і не знайдете, коли не допоможу вам я. Обох офіцерів убито. Тіла їх закопані біля самотнього дуба, що стоїть на схід від того місця, де ви знайшли машину. У вбивстві офіцерів брало участь чотири макі. Двох з них я знаю — це Жорж Марот і П’єр Гортран з села Понтемафре. Інших двох я не знаю, але міг би впізнати їх. Та я гадаю, що коли ви заарештуєте названих, то зумієте у них допитатися, хто ті двоє, яких я не знаю. Вам служити я готовий завжди, коли знадобляться мої послуги. Але ніколи не викликайте мене до себе, бо тоді мені смерть! Вигадайте якийсь інший спосіб, скажімо, заарештуйте мене, а після того, як ми з вами поговоримо, випустіть. Маю ще деякі відомості, які вам, безперечно, буде цікаво знати. Сподіваюсь на достойну нагороду за послугу. Моя адреса: село Потерн, Жульєн Левек».

Дати на листі не було.

Генріх замислився.

Що це: лист добровільного посібника гестапо чи провокація? Коли це провокація, то вона ще більш незграбна, ніж там, у Шамбері! Але чому листа треба було вручати в кафе, де завжди могли опинитися небажані свідки? Хіба під час першої перевірки він не витримав іспиту на відданість? Ні, це швидше скидається на звичайний донос. То чому ж отой мерзотник не підкинув листа, коли вони сиділи вдвох з Міллером? Адже тоді він напевне знав би, що його лист стане відомим німецькому командуванню.

А якщо все-таки провокація? Припустімо, він приховає цього листа… Тоді його можуть обвинуватити в тому, що він зробив це свідомо, почнуть перевіряти, докопуватися і, можливо, дізнаються, хто ховається під ім'ям барона фон Гольдрінга. Ні, так рискувати він не може! Треба знайти вихід. Але який? Віддати листа Еверсові, від якого він, безумовно, потрапить до Міллера, — це значить приректи до страти мінімум двох французьких патріотів. Попередити партизанів? Але як? Ні, треба