Українська література » Пригодницькі книги » І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Читаємо онлайн І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
напруження нервів. От і сьогодні! Йому треба було вдавати з себе безжурного і веселого, а ліонські газети заповнені кореспонденціями, фото і зведеннями з Східного фронту — розпочався великий наступ гітлерівських полчищ. І, як твердять газети, наступ розвивається невпинно. Правда, треба зробити велику знижку на всім відому геббельсівську галасанину, але все ж частка правди у цих зведеннях, мабуть, є. Отже, гітлерівці наступають. З якою насолодою кинув би він усе це і, зодягнувшись у звичайну шинелю червоноармійця, взяв би до рук автомат! Читати переможні зведення з фронту і робити вигляд, що вони тебе тішать, пити тости за перемогу, коли хочеться вихопити з кобури пістолета і розрядити його в тих, з ким сидиш за столом! Але так йому наказано. Треба грати роль далі і… чекати.

Мабуть, ніхто з людей так гостро не відчуває, яке то страшне слово «чекати»!

Людина їде поїздом, дуже поспішає. Шлях їй здається нудним, а поїзд занадто повільним. І в людини виникає думка: а що, коли б можна було зараз, негайно опинитись у тому місці, куди їдеш, навіть вкоротивши своє життя на ті кілька годин, які треба витратити на дорогу!

Юнак вийшов на побачення. Дівчини немає, вона запізнюється. З якою б радістю закоханий скоротив своє життя на ось ці хвилини болісної непевності і чекання.

І так у всьому! Коли б доля була слухняною і корилася волі людини, життя багатьох було б куди коротшим, бо люди б самі вкорочували свій вік, тільки б швидше досягти мети, тільки б позбутися хвилин, годин, днів нестерпного чекання.

А Генріх віддав би, не вагаючись, навіть половину життя, щоб опинитись зараз на Батьківщині!..

Що це за дурні в нього думки: «Якби доля була слухняна!» Ми повинні примусити її служити собі!

Для цього треба не філософствувати, а боротися, берегти кожну хвилину, а коли треба, і чекати, чекати, зціпивши зуби, безтурботно ходити на краю прірви, куди можна зірватися щохвилини. Ось і зараз можуть увійти до його кімнати, і все скінчиться!

І все ж йому не так важко, як тим, хто працює отут, поблизу Сан-Ремі, під землею. Він, Генріх, якщо буде пильним, побачить світлий День Перемоги, адже все залежить від нього самого — від його сміливості, вправності, вміння. А що можуть зробити для свого порятунку ті росіяни, французи, чехи, поляки, яких кинуто в підземелля без будь-якої перспективи побачити колись світло сонця, дихнути свіжим повітрям, помилуватись красою світу, повернутися на батьківщину і зустрітися з рідними, близькими, друзями?

І вони ще мусять працювати на ворога, виковувати для нього нову зброю, хоч кожен новий міномет — то наближення їх власної смерті. Страшної смерті всіх тих, кого кинули в підземелля.

Лютц тоді, на щастя, проговорився про існування цього підземного заводу! От за те, щоб не було таких таборів смерті, він і мусить боротися. Ні, він не має права на втому і спочинок! Він не має права відчувати, що в нього є нерви! Бо кожне виконане ним завдання — то наближення часу перемоги, то помста за всіх тих, кого, може, саме в цю мить, коли він лежить у своїй кімнаті, спалюють в крематорії, щоб завтра продати попіл у магазин добрив, який міститься в кінці цієї ж головної вулиці колись такого мирного містечка Сан-Ремі.

Спочинку для нього немає і бути не може! Генріх схопився з ліжка і почав одягатися. Спускаючись сходами, він згадав про свою обіцянку генералові і зайшов до ресторану.

— Доброго здоров'я, мадам!

— О, ви вже приїхали! А я боялася, чи не сталося чого. Адже ми на вас чекали ще до сніданку. Сідайте, прошу вас!

— Мадам Тарваль, у мене до вас велике прохання, і коли ви виконаєте його, я буду щиро вдячний.

— Ви ж знаєте, бароне, що для вас я зроблю все, що в моїх силах!

— Мені потрібно десять пляшок хорошого — але справді хорошого — шампанського, не гіршого від того, яким ви мене частували перед від'їздом.

— У мене особисто нема. Але я знаю, де можна здобути. За півгодини всі десять пляшок будуть тут.

— Ви запакуйте його, а я пришлю за ним свого нового денщика, він віднесе, куди слід.

Генріх повернувся, щоб іти, але в той час відчинилися бокові двері, і до залу вбігла Моніка.

— Мамо, ти знаєш, я… — почала вона ще від дверей, але, побачивши Генріха, зупинилася і почервоніла.

— Моє шанування, мадемуазель Моніко! Як себе почуваєте?

— Добре, тільки все турбувалася, що ваше навчання йде без жодного плану, — відповіла за дочку мати.

— Мамо!.. — з докором кинула дівчина.

— Ну, тепер я буду старанним учнем! А щоб моя маленька вчителька не запізнювалася на уроки, я привіз їй з Ліона ось це…

Генріх витяг з кишені футляр, взяв Моніку за руку і одягнув на зап'ястя дівчини мініатюрний годинник.

— Що ви? — Моніка шарпнула руку.

— Мадемуазель, прошу зважити, що це не подарунок, а тільки маленька компенсація за той час, який ви витрачаєте на мене. Адже було б дивним, коли б ви давали уроки німецькому офіцерові задурно.

— Але…

Репліка Генріха привела Моніку у велике замішання. І справді, з якої речі вона має витрачати свої вільні години на уроки з оцим офіцером? Ще уявить собі, що робить їй велику честь і приємність! І потім, мусить же вона, нарешті, встановити якийсь новий тон у взаєминах з бароном… Інакше вона ніколи ні про що від нього не дізнається. Як же бути?

Мимоволі Моніка звела запитливий погляд на матір.

— Ти краще б подякувала баронові, — сказала мадам Тарваль.

— Спасибі, бароне! — тихо прошепотіла дівчина.

— Сьогодні почнемо заняття рівно о шостій, якщо ви вільні.

Відгуки про книгу І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: