І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
А дружбу з Гольдрінгом Міллер розцінював як дорогу до слави і забезпеченої кар'єри. Бо дорога ця не така рівна, щоб по ній самотужки можна було дійти до поставленої мети. Правда, у нього є заслуги — він колись брав участь у путчі! Але про це вже стали забувати. Йому б давно слід поміняти майорські погони. Та й масштаб роботи треба було б збільшити. Ділянка дивізії важлива, цього не можна заперечувати, але краще було б жити в Парижі чи поблизу від нього, принаймні не сидіти в такому маленькому містечку, як Сан-Ремі.
Міллер уявляє, яке враження на шефа справить його рапорт. Він уже прикинув у думках, як його треба написати: дуже скупими словами, але так, щоб було видно, які величезні труднощі йому довелося перебороти під час розшуків. Наприкінці треба запитати, що робити з сім'ями злочинців. Що з ними зробити, Міллер, звісно, знає і сам! Але тепер, коли справу закінчено, можна ж прикинутися наївним і запитати начальство, щоб і воно відчувало свою участь в операції проти макі і згадало це в донесеннях самому Гіммлеру. Ні, його, Міллера, доля таки щедра, коли послала в штаб дивізії цього молодого і такого спритного барона! І дуже розумно було б не відстороняти Гольдрінга від участі в розшуках і в інсценуванні арешту отого Левека!
Міллер аж руки потер від задоволення, коли згадав, як хитро і дипломатично він поводив себе на нараді у генерала Еверса. Взяти хоча б оцю його заяву:
«Я не можу припустити, щоб лейтенант фон Гольдрінг ризикував життям, беручи участь в арешті злочинців, які напевно вчинять відчайдушний опір! Краще йому доручити арешт Жульєна Левека. Ця інсценівка безпечна, до того ж лейтенант його знає в обличчя, а це полегшить справу і забезпечить нас від будь-яких помилок. Операцію в Понтемафре я беру на себе!»
Хіба не розумно і не хитро сказано? Його підтримав і Еверс, і начальник штабу. Отже, вся честь затримки отих двох макі буде за Міллером. І Гольдрінг лишиться осторонь.
До речі, лейтенантові час було б і повернутися. Вже десята година, а виїхав він о сьомій. Їхати кілометрів шістдесят… Так, уже давно б слід було йому повернутися! А може?. Міллер аж похолов, коли йому спало на думку, що з Гольдрінгом, як з тими двома офіцерами, може трапитись нещастя. Тоді прощавай кар'єра, прощавай Франція! Бертгольд йому цього не подарує. Доведеться їхати до Росії. Це як мінімум.
Міллер схопився з місця і щосили натиснув на дзвоник.
— Негайно вишліть відділення мотоциклістів назустріч лейтенантові Гольдрінгу! — гукнув він ад'ютантові, що вбіг до кабінету.
Але не встигли мотоциклісти завести мотори, як до будинку, де містилася служба СД, під'їхав «опель-капітан» Гольдрінга. Міллер відійшов від вікна, поспішно сів за стіл і схилився над картою наступної операції. «Хай бачить, що і я не гаю даремно часу».
Він навіть не відразу відповів, коли у двері постукали. Лише коли стукіт повторився, майор гукнув:
— Увійдіть!
Побачивши в дверях Гольдрінга, Міллер, не поспішаючи, як людина, що вкрай стомилася, підвівся, його тонкі губи розтяглися в посмішку, яку він силкувався зробити якнайпривітнішою.
— З щасливим поверненням, бароне!
— Не зовсім! — сухо кинув Гольдрінг і простягнув Міллеру якогось папірця.
— Що це? — розгублено спитав Міллер, хоч з першого погляду зрозумів, у чому справа: він не раз тримав такі папірці в руках і добре знав їх зміст. Скільки їх вже прочитав начальник СД!
— «Смерть зрадникові французького народу!» — так там, здається, написано? — стомлено кинув Гольдрінг і сів у крісло.
— Так Жульєн Левек…
— Забитий двома кулями в груди за годину до нашого приїзду.
— Вбивцю спіймано?
— Його ніхто навіть не бачив.
— Очевидно, за Левеком стежили! — Міллер витер холодний піт, що виступив на лобі.
— Так! Він, здається, і в листі своєму згадував, що місцеве населення ставиться до нього не дуже прихильно, натякав на якусь підозру, — недбало кинув Генріх. — Мабуть, за кожним кроком його пильнували.
— Але ж тоді може завалитися вся справа! Ті, що здогадувалися про донос, могли попередити й макі! — простогнав пополотнілий Міллер.
— Я, на вашому місці, не гаяв би жодної хвилини, — порадив Гольдрінг.
— Ви маєте рацію! Ви маєте рацію! — заквапився Міллер і підбіг до дверей, гукаючи ад'ютантові:
— Тривогу! Негайно тривогу!
За якихось п'ять хвилин команда СД на чолі з Міллером виїхала на вантажних машинах в напрямку Понтемафре…
А ранком Міллер повернувся. Вигляд у нього був жалюгідний. Єдині трофеї проведеної операції — трупи відкопаних офіцерів — лежали на передній машині. Левек писав правду: забитих офіцерів, дійсно, знайшли під самотнім дубом. Місце, де їх закопали, було добре замасковано. Що ж до згаданих у листі Левека двох макі, причетних до вбивства німецьких офіцерів, то нікого з них в селі затримати не пощастило Без сліду зникли не тільки вони, а й їх сім'ї, навіть найближчі родичі. Вчора ввечері вони всі були, їх бачили, а вночі кудись поділися…
Коли Лютц сповістив Гольдрінга про невдачу, яка спіткала Міллера, Генріх співчутливо зітхнув, але відразу ж обличчя його прояснішало:
— Ну, тепер я можу їхати у відпустку!
— Ні, генерал просив вас почекати день чи два, — розчарував його Лютц.
— Аз якої причини? Не знаєте?
— Ні. Можливо, він сам