І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Втім, генерал нічого не казав, а Генріх не питав. Минуло вже два дні після невдалої операції Міллера, а справа з відпусткою все ще лишалася відкритою. На третій день перед обідом Генріх вирішив трохи проїхатися машиною по трасі. На сьогодні доручень у нього не було, але він все ж попередив про свій намір ад'ютанта генерала.

— Що ж, їдьте! — погодився Лютц. — Тільки не спізнюйтесь на обід, генерал спеціально мене попереджав, щоб ви прийшли в казино вчасно.

— Тоді доведеться відкласти поїздку, може, у генерала буде якесь доручення по обіді. Ви не знаєте, в чому річ?

Лютц знизав плечима.

— Слухайте, гауптман, чи не здається вам, що ви останні дні поводите себе зовсім не по-товариському?

Лютц глянув на друга і посміхнувся:

— У чому ж ви вбачаєте моє нетовариське ставлення до вас?

— А в тому, що ви весь час ухиляєтесь від прямих відповідей. Ви знаєте, чому генерал затримав мій від'їзд у відпустку, і не кажете мені! Напевно знаєте й про те, чому мені обов'язково треба бути в казино, і мовчите! І потім оця якась загадкова посмішка… замість відповіді — знизування плечима!

— Любий бароне, я — за приємні сюрпризи! Повірте мені, якби йшлося про щось неприємне, я б обов'язково вас попередив!

— Ну, коли так, то беру свої слова назад.

Про приємний сюрприз, на який натякав Лютц, Генріх дізнався перед самим початком обіду, коли зібралися всі офіцери. Привітавшись з присутніми, Еверс урочисто оголосив, що вище командування нагородило лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня і присвоїло звання обер-лейтенанта.

Генріхові довелось потиснути багато рук, бо всі кинулися його вітати, і вислухати чимало прозорих натяків на те, що такі дві значні події слід відзначити в товариському колі.

З дозволу генерала Генріх послав за вином, і обід перетворився у справжнє бенкетування. Такої пиятики молодий обер-лейтенант не бачив протягом усього свого життя. Пили всі — старші й молодші, і скоро офіцери забули не тільки про субординацію, а навіть про присутність самого генерала. Генріхові вдруге, втретє, вчетверте доводилося посилати за вином і коньяком. Частина офіцерів уже звалилася. Не дуже міцно тримався на ногах і генерал Еверс. Але він ще настільки зберіг свідомість, що зрозумів — треба йти, щоб не втратити свого престижу.

Коли Еверс з начальником штабу і кількома старшими офіцерами пішов, пиятика перетворилася у справжню оргію. Тільки Генріх і частково Лютц не втратили свідомості.

Диким ревищем зустріли офіцери появу лейтенанта Кронберга, який після того, як пішло вище начальство, теж кудись таємниче зник.

— Гершафтен! Гершафтен![3] — вигукнув Кронберг, скочивши на стіл. — Шановного обер-лейтенанта, барона фон Гольдрінга, прийшли вітати дами.

— Спустіть штори на вікнах! — вигукнув хтось.

Найменш сп'янілі кинулися до вікон, але більшість з тих, хто ще міг триматися на ногах, ринула стрічати так званих дам. Вони заходили до кімнати з застиглими посмішками і переляканими очима — огидливі, жалюгідні і смішні одночасно, в своїх пишних відкритих сукнях, що цинічно мали підкреслювати всі їхні принади.

Генріх здригнувся від огиди, жалю, люті і відійшов далі, в глиб кімнати. До нього підійшов Лютц.

— Бенкетування богів! — хитнув він головою у бік офіцерів, що тягли дам, і додав: — Чи не здається вам, бароне, що нема нічого огидливішого, ніж людина, яка дала волю своїм тваринним інстинктам, втратила контроль над собою?

— Ви тому й пили так мало?

— Я не люблю пити у великій компанії. Та й ви, я бачив, тільки пригублювали.

— У мене дуже розболілася голова.

— У мене теж.

— То, може, непомітно зникнемо? — запропонував Генріх.

— Яз великою охотою, — погодився Лютц.

Знайшовши хазяїна казино, Гольдрінг попросив його прислати рахунок за все випите і разом з Лютцом вийшов чорним ходом.

Бенкетування тривало…

Цього ранку Моніка ходила роздратована й сердита. На запитання матері, що з нею, дівчина не відповідала. Не дуже привітно поводилася вона і з кількома постійними відвідувачами-французами, які зайшли до мадам Тарваль випити склянку-другу доброго вина з нагоди місцевого релігійного свята. Взагалі французи уникали заходити до ресторану ввечері, коли тут бували німецькі офіцери, і приходили лише вдень або вранці.

Але сьогодні їм не пощастило, хоч час і був ще дуже ранній. Не встигли вони випити і по склянці вина, як перед готелем зупинилася вантажна машина і шість німецьких солдатів з черепами на погонах зайшли до ресторану. Побачивши непроханих гостей, та ще й есесівців, французи припинили загальну жваву розмову. Кожен півголосом розмовляв лише із своїм найближчим сусідом і намагався не дивитися в той бік, де сіли німецькі солдати.

Есесівці по дорозі, мабуть, вже не раз прикладалися до чарки, бо поводили себе надто вільно: кидали образливі репліки на адресу інших присутніх, в'язли до мадам Тарваль з непристойними дотепами і без закуски пили виноградну горілку, так звану грапа.

За якісь півгодини солдати вже остаточно сп'яніли і зовсім втратили почуття міри.

— Гей, ще пляшку грапа! — гукнув здоровенний рудий солдат і стукнув кулаком по столу.

— Подай їм пляшку і негайно піднімись до себе в кімнату, щоб вони тебе не бачили, — наказала дочці мадам Тарваль, заклопотана приготуванням салату.

Моніка поставила на стіл замовлену пляшку і вже повернулася, щоб іти, як той-таки рудий есесівець схопив її за руку і силоміць посадив собі на коліна.

— Пустіть! — крикнула Моніка і рвонулася.

Але есесівець зареготав і міцно схопив її