Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
— Саме так, розбійниця, і сказала?
— Їй-богу, саме так.
— Не могла б вона сказати просто так, без ніякого заміру, правда ж?
— Правда! — впевнено підтвердив малий. — Вона казала: «Побачиш діда Плачинду, він хоч і старий, але тримається добре, і якщо ти з ним станеш до розмови, то два дні й дві ночі в тебе живіт від сміху болітиме… Бо ще тоді, коли мати дівчиною була, то він викидав такі коники…»
— Так і сказала, моя голубонька?
— Так і сказала!
— То, щоб ти знав, Плачинда мій зять, і він секретар примарії!
Тік скорчив таку нещасну гримасу, що дід не стримався:
— Бачиш, як я тебе підловив! Плачинда — це я! А секретаря звати Ілією. Іліє Далба. Хіба ж не краще казати правду від самого початку?
— Якби ж і ви вчинили так само. Я хотів вам зробити приємність, їй-право. Бо навіть здаля видно, що ви хороший дідусь. Я ж знаю.
Нова тактика швидко здолала опір дідуся.
— Ти мені подобаєшся, бо розумний, а особливо тому, що так перекривив Катріну, як у селі ніхто не втне. А та розбійниця — то моя дочка. Ти знаєш, малий, як хлопці ходять за нею? Я тобі скажу, що це саме через неї в нашому селі так добре ідуть справи. Вона що захоче, те й зробить. Ось навіть учора ввечері підмовила двох хлопців, і вони пішли на руїни лякати якихось непроханих гостей…
Тік чемно мовчав. Дідусь раптом спитав його:
— А навіщо тобі Іліє Далба?
— Треба в нього дещо спитати…
— Ніби не можна мені сказати. Бо навіть коли звернешся до нього, він все одно прийде до мене питати, що відповісти. Ну, то як?
— Я сказав би, але, бачите…
— Чого ти хитруєш? Секретар пішов до міста.
— Ви сказали, нібито про що б вас не спитати…
— Ти глянь на нього! Та як ти смієш не вірити старим людям? Ти мене починаєш сердити…
Тікові не хотілося мати ще одне непорозуміння з дідом, і він спитав:
— Не приносив ніхто кілька днів тому сюди, в примарію, такого невеличкого пакета?
— Чому ж ні? Григоріє Бетяле приносив. Його Стріхою прозивають… А що тобі треба від нього?
— Я хотів би спитати його…
— Стріху? Якщо він не пішов, бо він не тутешній, а з Зогренів. Учора ввечері був ще в селі. Але казав, що сьогодні вранці піде назад.
— А може, він ще не пішов… — з надією вимовив малий, бо знав, що Зогрени за шість кілометрів від міста в протилежний кінець.
— Може! Якщо хочеш, то я скажу, де його можна знайти. Іди цією вулицею прямо, коли дійдеш до криниці, то спитай у дітей, вони там пустують громадкою цілий день, де хата Болгинди. Вона трохи вище од криниці. Там може й бути Стріха.
Тік подякував дідові й бігцем подався вулицею до криниці, що виднілася ген у долині. Аби ж він вирушив рано-вранці та не теревенив стільки з дідом Плачиндою…
— Гей, малюк! — звернувся він до якогось хлопчика в червоних полотняних штанах, що стояв біля криниці. — Де хата Болгинди?
— А навіщо вона тобі?
— Скажи, маленький, не витріщай так очей на мене.
— Не хочу казати!
— Я тобі дам гудзика.
— Спра-авді? — засумнівався той.
Тік хоч-не-хоч відірвав гудзика й простягнув пуцьвірінкові. Дівчина з косою правду казала. У цьому селі навіть діти вміють користуватися становищем.
— О-он вона, отам, де шовковиця! Ось прямо. Але вдома там нікого нема.
Та Тік не зважив на останні слова й щодуху подався до вказаної хати. Він так заходився стукати в ворота, аж по всьому селу завалували собаки, проте на обійсті Болгинди — ні духу. В сусідній хаті через вікно виткнулася голова бабусі:
— Кого тобі треба, що ти все село розтривожив? У Болгиндів нікого нема.
— А куди ж він пішов? — спитав Тік. — Мені ж треба вкрай поговорити з кимось із Болгиндів…
— Подивися, там пуцьвірінок малий має бути вдома. Такий худющий, у червоних штанах…
— Дякую!
Прибігши до криниці, черешняк відкликав убік пуцьвірінка в червоних штанах.
— Хочеш мати ще одного гудзика? Дуже гарного…
— Невже? — засумнівався малий. — Той, що ти мені дав, поганий.
— У мене є кращий, але не бреши тільки.
— Я не брешу, аби тільки в тебе були гудзики…
— Де дід Бетяле?
— Який Бетяле?
— Стріха, Стріха де?
— А-а! Стріха! Він пішов сьогодні вранці, ще півні не співали…
— Куди пішов?
— Додому, в Зогрени. Він же до нас приходить тільки раз на рік… Тепер уже десь через рік прийде.
— А він справді пішов?
— Справді!
— Ну, а зараз дай маленького гудзика, я подивлюся, котрий більший. Так! Тепер іди.
— Але ж ти казав, що даси ще одного гудзика, а забрав навіть того, що дав раніше.
— Ну, швидко! Чи не чуєш?
— Дай мені гудзики, бо я батькові скажу!
— Чому ти дозволив, щоб Стріха пішов? Я тобі дам десять гудзиків. На ось одного лея, та тільки перестань скиглити.
Почувши про гроші, малюк підстрибнув угору, ніби горобчик. Він схопився, заховав його до кишені, а потім сказав Тікові:
— Стріха пішов не прямо в Зогрени. Казав, що в нього є якесь діло на один день у Папурі.
Почувши несподівану звістку, Тік дав малюкові ще два гудзики. Той схопив їх
