Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

усіляких цікавих поглядів. Хлопці взялися обкопувати кам’янистий виступ. Дан швидко натер собі мозолі. Але цікавість брала своє, і він не покинув лопати навіть тоді, коли Урсу, побачивши його закривавлені долоні, звелів припинити роботу. Стіна вела кудись усередину гори.

Обох здивувало зроблене відкриття. А вони ж уже збиралися йти… Добре, що Урсу в останню мить глянув сюди…

— Дане! — прошепотів Урсу. — Іди сюди!

Покалічений підійшов до товариша й побачив, що стіна закінчується металевою плитою.

— Двері! — майже впевнено сказав Дан.

І справді, що далі копав Урсу, то більше металева плита набирала обрисів дверей. Хлопці стояли зверху, тож мусили копати весь час униз, аби зробити щось на зразок колодязя й розчистити двері. Через каміння копати було дуже важко. Незважаючи на величезне бажання якомога швидше розгадати загадку таємничої споруди в горбі, обидва черешняки розуміли — їм треба докласти чимало зусиль, щоб вивільнити металеві двері. А оскільки обидва вже добряче стомилися й понатирали мозолі, то вирішили приберегти сили, а розкопки продовжити завтра.

Хлопці спустилися з горба й пішли до потоку прохолодити трохи розгарячені тіла. Вони досхочу нахлюпались у воді й відчули себе бадьорішими, ніж зранку. Обидва жили напругою великого відкриття. Бо відчували, що там, нагорі, в тій так ретельно прихованій будові знайдуть розгадку надзвичайної таємниці.

Урсу почав ладнати вечерю, а Дан подався на пошту послати телеграму. Він написав: «Затримуємося один день крп Дуже цікаві відкриття крп Урсу Дан». Але, помітивши дуже допитливий погляд дівчини за віконцем, узяв другий формуляр і написав набагато скупіше: «Затримуємося один день крп Урсу Дан».

3

Коли Тік дістався до міста, то побачив Лучію в саду з телеграмою в руках. Телеграма щойно прийшла. Зміст її кинув малюка в холодний піт.

— Вони таки знайшли якесь кляте підземелля… Бачила б ти, скільки там грязюки!

І хлопець розповів про всі пригоди, яких вони зазнали протягом двох днів. Про те, що було з ним, не розводився, бо дуже поспішав. Сказав тільки, що першим поштарем має бути якийсь невідомий шофер, але до вечора він його неодмінно знайде.

Аби здійснити свій захопливий план, шибайголова мусив звернутися до найкмітливіших і найвідданіших хлопчаків — кандидатів у черешняки. Він зібрав їх усіх по тривозі до себе в сад, підігрівши загадкову атмосферу кількома заздалегідь продуманими словами, а потім кожному по черзі дав таємниче й невідкладне завдання: дізнатися до вечора, хто з водіїв автомашин у місті лається словами «анахтема», «причастя», «купіль», «сонце», «прокляття» і «проскура». Тоді розбив містечко на сектори, по одному на кожного малюка, попросив дотримуватися таємниці, і всі дали відповідну урочисту клятву. Тепер уся ватага второпала, якої величезної ваги було завдання, а кожен зокрема почував себе на сьомому небі.

— Ввечері о сьомій усім доповісти! — закінчив Тік. — На цьому ж місці. Пароль — ЦОМБІ!

Того ж дня по обіді у всьому місті, надто на вулицях з пожвавленим автомобільним рухом, відбувалися дуже цікаві події.

На одній з бічних вулиць шофер тільки-тільки завів машину.

— Візьміть і мене, дядечку!

— Скільки даси?

— Що дати?

— А може, ти хочеш, щоб я заплатив? — розсердився шофер.

— Така розвалюха… — відповів малий, задкуючи.

Почувши, звісно, «О, анахтема!», щасливий пуцьвірінок записав номер машини.

Іншою вулицею машина мчала на повній швидкості. Якийсь малюк із тротуару дав знак зупинитися, а потім спитав:

— Що ви робите, дядечку?

— А тобі що треба?

— Щоб колеса крутилися…

— На причасті тебе закрутить, шалапуте…

Малий негайно записав номер машини.

…Перед їдальнею стояв автомобіль. Якесь хлопченя підійшло до шофера:

— Дядечку, вилайте мене!

— Що? Сонце і…

Сміливець накивав п’ятами.

Інший хлопчик неквапом переходив вулицю саме тоді, коли по ній на шаленій швидкості мчав великий автомобіль. Шофер пригальмував якраз настільки, щоб нагадати малому про «купіль». А коли той почав записувати номер машини, водій подумав, що то, мабуть, син якогось офіцера-відпускника.

Одному з кандидатів у черешняки навіть не довелося зумисне сердити шофера — той мучився, міняючи стару шину. І, звісно, розпалювався дедалі більше з кожним «прокляттям» та ще й з якимсь «помазком». Малюк негайно занотував і «прокляття», і номер машини, наперед тішачись майбутніми Тіковими похвалами.

Шостому виявилося найлегше. Його батько був шофер і любитель «проскури», тож малому не залишалося нічого іншого, як тільки записати номер машини, бо саме це й просив Тік.

Рівно о сьомій вечора всі шість пуцьвірінків, яких аж розпирало від хвилювання, зустрілися біля Тікових воріт. Дуже суворий шеф особисто питав пароль, потім пильно оглядав кожного і лише після цього відсилав у глибину саду. Поки туди не підійшов Тік, жоден із них навіть словом не прохопився. Аж ось прибув сам шеф і зразу владно спитав:

— Ну?

Усі кинулися до нього, навперебій простягаючи записники:

— Я! Я! Я!..

Щасливий шибайголова приймав письмові донесення від усіх шістьох розвідників. У кожному донесенні записані номери різних автомашин і одна із вказаних лайок.

Кирпатий шеф з кучерявим чубом безтямно втупився в ті донесення і раптом так зажурився, що малюків аж дрож пробрав. Як же все-таки знайти того шофера?

Пустун переконався в душі, що він не про все розпитав Стріху. Не було іншої ради. Треба ще раз іти до старого. Хлопець надумав вирушити до Зогренів уже рано-вранці наступного дня.

4

Саме тоді, коли Тік у супроводі Цомбі рушив на Зогрени, Урсу й Дан знову взялися до розкопок на вершині горба. Вночі обидва спали, мов убиті, відпочили, а вдосвіта їм снились сни, сповнені таємниць. Як на лихо, Данові долоні вкрилися суцільними