Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Бо така в мене професія: все знати… Ну, скажи ще! Тобі історія найбільше подобається? Чи географія? Чи ці обидва предмети разом?

— Обидва.

— І ти знаєш, яка друга за величиною вершина в світі? Давалгірі чи Кінчінджінга?

— Годуен Аустен! — швидко відповів Тік. — Вісім тисяч шістсот одинадцять метрів.

— А Еверест?

— Та це ж кожен знає! — образився малюк. — Вісім тисяч вісімсот сорок п’ять метрів.

— А тепер бачиш, що не кожен? Вісім тисяч вісімсот вісімдесят два метри.

— Неправда!

— Давай парі?

— Я можу навіть сорочку віддати! І… коли хочете: вісім тисяч вісімсот сорок п’ять!

— Вісім тисяч вісімсот вісімдесят два! Облишмо парі. Гора має вісім тисяч вісімсот вісімдесят два метри. За останніми вимірюваннями. Вони відбулися не так давно. Мабуть, ти відстав з географії…

Поразка розізлила Тіка, особливо тому, що він її не заслужив. Аби відігратися, підготував переможцеві каверзу:

— Якщо ви все так добре знаєте, то скажіть, який вулкан має висоту п’ять тисяч чотириста п’ятдесят два метри?

Тік, назираючи висоту п’ять тисяч чотириста п’ятдесят два метри, мав на оці дві мети: або той не відповість, або переплутає назву вулкана. І не повірив власним вухам, коли почув:

— Попокатепетль!

Малий так і сів з роззявленим ротом. А потім пильно глянув на свого попутника. Той тільки усміхався в вус та вдавав, ніби не бачить погляду хлопця із смішним кирпатим носом.

— Ви вчитель, так? — спитав Тік.

— Ні, ні, не зовсім… — заперечив чоловік у брилі.

— Спра-авді? — багатозначно протягнув хлопець. — А хочете, я вам загадаю загадку?

— Тільки дуже розумну…

— Слухайте уважно, бо вона не з легких. Скажіть мені, у якій країні може бути таке. Це і є загадка. Починаю! У якій країні, коли метеозведення показує дощ, стоїть посуха, арахіси найбільший урожай дають узимку, а баобаби досягають висоти сотні метрів? Щоб допомогти вам, скажу, що першою білою людиною, яка висадилася там, був Магеллан у тисяча п’ятсот сороковому році з наказу короля Іспанії Філіппа Третього.

Чоловік пильно глянув на Тіка.

— Де ти почув цю загадку? Але кажи правду.

— Я сам придумав…

— Коли?

— Щойно.

— А про Магеллана ти теж сам щойно придумав?

— Так… Це ж дуже просто.

— Та що ви кажете, добродію? Де ти вчишся?

— У місті в ліцеї. А чому ви не відповідаєте на загадку? Може, вам повторити… чи допомогти чимось?

— Отже, коли б я не зупинив машини, то й не знай би, що в вашому ліцеї так учать…

— Саме так і вчать… Але я вам загадав загадку…

— Загадку з зіпсованими метеоприладами, з чудернацькими арахісами, з баобабами, які перемінили свій вид і перетворилися на евкаліпти або на гігантські секвойї. А після цього ти ще й дав навідні вказівки!.. Ти продовжив життя Магелланові і зробив його іспанцем. А з Філіппом Третім, правду кажучи, навіть не знаю, що ти хотів зробити. Він був королем раніше чи пізніше?

— Він помер рівно через сто років після Магеллана… — відповів Тік, прикро вражений, що весь його геніальний задум провалився.

— Ти відмінник?

— Іноді, — ухильно відповів Тік.

— Ти не любиш інших предметів, чи що?

— Ні, не тому, мене ніхто не пережене в класі з жодного предмета. Надто коли я захочу…

— А-а! Тепер я починаю розуміти! Тобі подобається ганяти м’яча на пустирях, бити вікна, тягати когось за вуха, звичайно, тоді, коли той хтось дражниться з тобою…

— Ні! Бо ніхто не зважиться мене дражнити…

— Та що ви кажете, добродію? І за всі твої доброчесності ніхто тебе не відзначає? Гм, дивно…

— Що вдієш? Помиляються іноді і вчителі… Дехто вважає, що я зухвалий… А дехто називає мене ледарем, їй-право…

— Навіть так? І хто ж таке каже? Старші чи молодші? Не інакше, як молодші!

— Молодші! І звідки ви все знаєте?

— Бо старші знають дітей краще, ніж молодші. А коли по правді, то я тебе відзначав би, але за двох умов: по-перше, щоб ти вчився як слід, а по-друге, щоб не міняв поведінки.

— То я так і мушу залишатися зухвалим?

— Звичайно! Щоб ти не тільки книжки зубрив, сидячи між чотирьох стін. Краще вже розбий іноді десь вікно, аніж будеш жовкнути в хаті. Я не кажу, що неодмінно слід бити вікна, але…

— Коли ви все так добре знаєте, то чому б вам не вчителювати в нашому ліцеї? Я впевнений — з ваших уроків ніхто не тікав би. А ви не допустили б, щоб мене обзивали шалапутом… Я можу вас запевнити, ми стали б найщирішими друзями…

— Саме цим я й почну займатися…

— То ви прийдете у наш ліцей? Хочете спитати, чи суворий у нас директор? Я певен, він буде радий…

— Я знаю, у вас гарний директор. Кажеш, тобі треба в Папуру, так? — перемінив мову чоловік, коли машина вже в’їжджала в Зогрени.

— Туди! — відповів Тік. — Я вже дійду пішки. Мені дуже пощастило.

— І довго ти там будеш?

— Мені треба знайти одну людину. А знайду, то за десять хвилин і впораюся.

— Як ти вважаєш, Сандуле? — звернувся чоловік у брилі до водія. — Може, й нам гайнути до Папури, бо вже давненько не були там?

— Я хотів якраз вам про це сказати, — відповів шофер; він весь час прислухався до розмови пасажирів на задньому сидінні і страшенно дивувався, що Тік такий розумний.

Машина за кілька хвилин домчала до Папури. Тік вийшов на околиці села і дуже ввічливо подякував чоловікові у