Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
Той відповів з деяким жалем:
— Коли за годину впораєшся, то приходь до примарії. Ми будемо там.
Бажання не втратити моторизовану нагоду підганяло малюка діяти якнайшвидше. Тому він спитав першого ж стрічного:
— Ви не скажете, де знайти діда Григоріє Бетяле?
— Ти хотів сказати діда Стріху? Він у свого брата Клондіраша. Он у тій хаті з похиленим димарем.
Тік щодуху метнувся туди. На призьбі сиділи два діди. Один такий худющий, що, здавалося, вже ніколи не підніметься з призьби. Малий звернувся до нього:
— Доброго дня, діду Григоріє!
Старий подивився на нього:
— Кого тобі треба?
— Діда Григоріє Бетяле.
— Називай мене, хлопчику, дідом Стріхою, я не ображаюсь. Що ти хочеш, маленький?
— Ви принесли до примарії в Вултурешти пакетика…
— Було таке! І що ти хочеш?
— Ви не скажете, хто його вам дав?
— Чому ж ні? Один шофер, лайливий такий… їздить машиною, як ця хата завбільшки…
— Ви його знаєте?
— Ну, не можна ж знати всіх людей на світі. Біс його зна, хто він такий… Я його тоді вперше побачив. Він лютував, бо в нього серед дороги поламалася машина, а вона точнісінько така, як заляпана кобила. Він дуже лаявся і — трах-бах! — віддав мені пакета. Я спершу подумав, що в нього не всі вдома. А навіщо це тобі, малий? Хіба то твій пакет?
— Так, мій. І я хотів би знати, хто вам його дав?
— Більше я тобі нічого не можу сказати…
— А ви не помітили, часом, номера машини?
— Я не дуже вірю, щоб він міг помітити, — втрутився до розмови другий дідусь.
— А навіщо мені номер машини? — додав Стріха.
— І навіть не побачили ніякого напису на машині?
— Почекай трішечки… Так, так! Було там щось написано великими літерами.
Тікове серце стало на місце. Він врятований.
— Може, пригадаєте, що?
— Я не дуже вірю, щоб він пригадав, — знову втрутився другий дідусь. — Як він може пригадати?
Тіка розізлив цей другий дід. Але він продовжував правити своєї:
— А може, все-таки пригадаєте?
— Я пригадав би, якби прочитав, — відповів Стріха. — Але бачиш, синку, я не вмію читати. Звідки мені знати, що там було написано?..
Малий був у розпачі. Але зробив ще одну спробу:
— А він не сказав, з міста він чи де працює?
— Та що він міг сказати? Тільки лаявся без угаву Я думаю, що він з міста. Так мені здається.
Малий схопився за соломинку:
— А не пригадаєте, як він лаявся?
— Анахтема, причастя, проскура, купіль, сонце, прокляття…
Тік гарненько запам’ятав усі лайки. Це були єдині подробиці, які Стріха міг пригадати про шофера. Невже пощастить знайти шофера лише за кількома лайками?
Він залишив обох дідів і подався до примарії. Йому сяйнула одна щаслива думка, і шанси розшукати шофера зросли.
2
Дан з Урсу і в підземеллі під правою стіною не знайшли нічогісінько, крім безлічі слідів, які свідчили, що й там побували люди.
— Даремно час тільки змарнували, — сказав Дан. — Майже два дні. Будемо повертатися?
— Мені здається, що тут уже не залишилося жодної необстеженої п’яді, — роздумував Урсу. — Ти як вважаєш? Чи, може, ми чогось не помітили?
— Не може бути! Тут не зосталось неоглянутого жодного сантиметра…
— Тоді збираймося додому. На вечір будемо в місті. Коли пощастить, то під’їдемо товарняком. Що скажеш?
— Ти ще й питаєш? Мені вже остогидло тут.
Урсу ще раз окинув поглядом колишню фортецю, схил горба. То там, то сям по схилу чіплялися деревцята. Кілька кущиків причаїлися і собі поблизу дерев. Але орлиний зір Урсу помітив і ще щось поміж кущами.
— Дане! Ану глянь он туди, на ті двоє дерев. Бачиш кущики?
— Де?.. Ага, так, так… Бачу…
— І не бачиш більш нічого? Всередині куща?
— Ніби якийсь камінь…
— Думаєш, камінь? — спитав Урсу.
— А що ж там може бути ще? Адже весь горб усіяний камінням.
— Мені ж здається, не просто камінь, а щось зроблене руками, — відповів крем’язень і кілька секунд не відривав погляду від куща. — Он і цегла є. Зараз подивлюся.
— Ти збожеволів? Як там могла опинитися цегла?
— Це мене теж дуже цікавить. А якби ти був певен, що то цегла, то що зробив би?
— Звичайно, обстежив би. Але не віриться, що вона там є.
— Я можу покласти руку на вогонь — у тому кущі цегла.
— А ти зможеш туди піднятися? — більше для годиться спитав Дан.
Хоч горб і крутий, Урсу невдовзі був біля куща. Між травичкою та оголеним камінням стримів камінь. Урсу, копнувши кілька разів лопатою, оголив той камінь, що так довго ховався від світла. Це не скельний виступ, а ріг стіни, людська праця! Хлопець схопився однією рукою за коріння, а другою заходився завзято орудувати лопатою. Дан нетерпляче стежив за ним знизу.
— Що там? — крикнув він Урсу.
— Стіна, загадкова стіна.
Через півгодини Урсу зробив приступку, стоячи на якій, можна було далі розкопувати стіну. Тоді спустився вниз, узяв мотузку, дав один її кінець Данові і, піднімаючись сам, тягнув за собою й товариша. Підйом стомив обох. Передихнули на викопаній при-, ступці, дивуючись із таємничої стіни.
— Що б це могло бути? — спитав Дан. — Адже ясно, вона зроблена людськими руками.
Кущ прикривав обох черешняків від
