Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

кожен ліхтарик. Потім кинув витягнуті батареї в куток до запасних, а сам спокійно повернувся і став у куток. Археологи, зайшовши до кімнаті, спершу не помітили пропажі. Вони бігли шукати дівчину. Забарикадували вхід у колоні, взяли ліхтарі та інструменти й залишили приміщення. Отже, тайники час були при них. З ліхтарями, повними монет, цілу ніч по всіх шпаринках шукали монети!

— Але я все одно побоювався… — сміливо признався черешняк. — Побоювався, що ви швидко спалите батареї.

Його жарт заразив усіх. Навіть шефа — той утратив усілякий слід похмурості, почувши останні слова «кирпатого шибеника». Але не мав що врадити. Тільки обняв його за плечі й притиснув до грудей. І, звичайно, усміхався при цьому, навіть по-справжньому сміявся.

А Тіка найбільше цікавила реакція дівчини в білому. Він бачив, що вона сміється невтримно і дивиться нього здивовано чи, може, навіть злякано великими очима. Малий випадково пройшов повз неї і з радістю відзначив, що вона майже така зростом, як і він, і ще побачив, що вона зашарілася, іноді прикладає руку до грудей так, як хотів би робити й він, коли б не боявся, що це хтось помітить.

Але юна володарка замку зовсім не бачила Тіка. Вона низько вклонилася присутнім, потім простерла руки, ніби двоє білих крил, і промовила своїм дзвінким голосом:

— Наступає прийом! Запрошую всіх до збройової палати!

— А я… — вихопився Дан, — звісно, коли мені буде дозволено, пройду вперед, щоб оголошувати, як справжній великий боярин, про прибуття високих гостей.

Дан випередив усіх і вже з колони обернувся заспокоїти тих, що йшли слідом за ним:

— Цього разу я не впаду! Бережіться краще ви! — І зник у колоні.

Дівчина в білому прийшла до збройової зали перша. Дан зустрів її глибоким поклоном, повідомивши урочисто:

— Її величність володарка замку!

Потім тихенько попросив її:

— Ти, будь ласка, підказуй мені їхні імена, бо я ж не знаю, як кого звати.

Зайшов чоловік із шрамом.

— Його величність… кажи! — попросив він пошепки. — Його величність… Його величність тато володарки замку!

Вловивши грізний погляд Лаури, великий боярин продовжував:

— Його величність… Юлій Вернеску! Великий казначей замку… Його величність… Адріан Філіп! Великий зброяр замку…

Побачивши черешняків, Дан називав їх на власний розсуд, змушуючи друзів заходити до зали в певному порядку:

— Прибувають їхні величності… че-реш-ня-ки! Віктор! Великий логофет черешняків! («Не дуже воно узгоджується „величність“ і „великий логофет“, — подумав Дан, — але хай уже буде так».) Марія! Найкраща подруга великого боярина! — знайшов він нарешті для неї титул. — Лучія! Великий казначей черешняків! Урсу! Великий воїн черешняків! Тік! Маленький великий префект!.. І Дан! Великий боярин!

Вони пройшли в двері з такою гідністю, що їм могли б позаздрити всі найближчі до князя бояри.

І почалися веселощі!

Але спершу археологи мусили задовольнити цікавість черешняків. Там було стільки багатств, стільки невідомих речей і документів, стільки історичних свідчень, а надто хвилювання, і трепету, і шаноби. І нарешті цей шал молодості та веселощів.

— Коли б ви не знайшли документа Зогряну, то я й не знаю, що було б… — сказав черешнякам його величність батько володарки замку, відомий професор археології. — Очевидно, довелось би ламати колони…

— І знайомитися з підземеллям! — нагадав їм Дан, не забуваючи халепи цього величного дня. — Пасток ви все одно не уникли б…

Але хто був не в гуморі цього дня? Експедиція черешняків закінчилася чудово. Вони раділи її закінченню і щедро дарували всі свої почуття мармуровому витворові.

— Коли б не чабан, — сказала Лучія, — то я й не знаю, чи й відбулась би ця експедиція…

— Багато турбот і багато прикрощів завдають нам жіночі уста! — нагадав тато володарки замку. — Дуже мені хотілось узяти її за носа і трішечки його скрутити.

Асистенти зрідка сміялися з Данових дотепів, але той сміх одразу перетворювався на кашель, коли вони помічали на собі погляд професора.

Чоловік із шрамом підійшов до них:

— Це найщиріший і найблагородніший вік життя… Якби люди залишалися тільки зі своїми споминами…

Юнь вривалася повсюди. Навіть обладунки лицарів, при всій їхній презирливій холодності й непорушності, починали шукати собі місця у цій гарячій навалі. Залізні лицарі були, звичайно, єдиними свідками, які могли поклястися, що жодного дня за минулі століття замок не переживав чистіших веселощів. Якби черешняки придивилися до них, то побачили б, як по закутках у напіврозплющених очах спалахують під опущеними заборолами дивні відблиски. Лучія, звісно, могла б пояснити все суворими законами фізики, — скажімо, тим, що сонячне проміння відбивається від мармуру і металу.

Але був ще один хлопець у веселій кімнаті з холодними мармуровими стінами, який не зводив очей з володарки замку. Він стежив за кожним її рухом, жадав зустріти хоч раз її погляд. Але дівчина в білому була біля Віктора, тільки біля нього, і тоді хлопець зрозумів усе.

Ніколи збройова зала і Замок Орлів не зазнавали таких світлих радощів. Тільки в одному кутку, сховавшись за обладунки, кирпатий хлопець із золотистими кучерями, забувши про всіх, боровся із власним відчаєм. Урсу помітив його і покликав, уклавши в голос усю свою любов:

— Тіку!

Але Тік не відповів. Закінчилося його дитинство. Він увійшов у юність. І, як майже всі діти, ввійшов у неї через широкі ворота кохання. А випадок розпорядився, щоб ця перша любов була сумною та безнадійною.