Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— А підлога? — спитала дівчина. — Вона нерівна?

— В одному місці зсунулася плита, — відповів Віктор.

Дівчина прошепотіла:

— Але нам треба якось вийти звідси, Вікторе! Хто нас може почути?

— Не треба, щоб хтось чув. Я думаю, нас уже давно розшукують. Ти не знаєш Урсу, Лауро… Не може бути, щоб він нас не шукав.

Обоє сподівалися на допомогу. Обоє хотіли світла, хотіли сонця…

З

Людина, до якої линули надії обох полонених, теж, як і вони, безпомічно борсалася, ув’язнена в темряві. Люк без попередження жбурнув Урсу в яму. Якимось неймовірним вивертом крем’язневі пощастило зберегти рівновагу. Промінь ліхтарика опустився вниз, освітлюючи підлогу. Хлопець приземлився так вдало, ніби збирався негайно вискочити з пастки. Але люк зачинився дуже швидко. Урсу став в’язнем у стрімкій та глибокій ямі. До стелі метрів три з половиною. Урсу обстежив її ліхтариком і зрозумів, що хоч який масивний люк, але його можна було б легко відчинити.

У маленькій ямі не було геть нічого. Ніде навіть жодного камінчика, на який можна було б стати. Товстий люк щільно прилягав до стелі — крізь нього не проб’ється жоден звук. Хоч би каменя якого знайти… Жбурнув би його в стелю — може, почули б ті, що нагорі. Урсу помітив у кутку отвір — певне, для вентиляції. Отвір був угорі, в кутку, протилежному від люка, недалеко від стелі, і видавався досить широким, щоб у нього протиснутися. На щастя, хлопець мав при собі ножа. Він ударив ним у стіну під вентиляційним люком, зробив маленьку заглибину, куди можна було поставити ногу. Тоді, поставивши ногу в ту маленьку заглибину, Урсу зробив відчайдушний стрибок у темряву, і йому вдалося зачепитися пальцями за край отвору. Він підтягнувся, потім переніс усю вагу тіла на одну руку й дістав з кишені ліхтарика. Промінь вихопив вузький і рівний тунель, що упирався десь у мур.

Урсу всунувся в тунель і поплазував уперед, наче вуж. Проповз він так метрів сім, поки вперся головою в кінці тунелю в цегляну стіну. Вгору вела дірка, в яку можна було просунути руку. Урсу найбільше заінтригувала цегляна стіна. Для чого вона викладена? Тільки для того, щоб перегородити шлях? Ця асиметрична й нахабна стіна злила крем’язня, ніби під’юджувала його, аж руки свербіли.

…Він уже й лік утратив, скільки разів намагався зламати стіну. Кишеньковий ножик не дуже допомагав. Ним він виколупував розчин, а руками, наче обценьками, висмикував цеглини зі стіни. Його праці могли б позаздрити всі володарі пекла. Лише для того, щоб відкинути висмикнуту цеглину, він мусив повернутися, вивернутися, якоюсь дивовижною стрічкою викрутити все тіло аж до кінчиків пальців. Стіна була широка, міцна, як і все в цьому замку. Урсу ніби перетворився на свердло. Пилюка набилася йому в рот і в горло, проте він ні на секунду не припиняв роботи. Безупинно бив і висмикував цеглину за цеглиною з тієї пекельної стіни.

Раптом ніж, чи те, що лишилося від нього, почав видавати не такі глухі звуки. Урсу вже перебував на межі сил. Коли б не цей звук надії, він, певне, і залишився б там, бо вернутися назад не було як. Черешняк зібрав усю енергію, натиснув рукою, і рука разом із залишками стіни ковзнула в порожнечу. Він таки пробив кам’яний бар’єр. Просунувся в проламаний руками отвір і опинився в тунелі, точнісінько такому, з якого вийшов.

Крем’язень раптом перестав повзти. До нього ніби долинули якісь звуки… Просувався вперед тихесенько, ніби нечутно плив по воді, поки пальці намацали край тунелю. Тихенько дістав з кишені ліхтарик, витягнув руку, щоб точно спрямувати промінь. Йому здалося, що шерхіт десь унизу, ліворуч від нього. Він різко натиснув на кнопку, різонувши темряву спалахом світла

4

У збройовій палаті Лучія, Марія й Дан кілька годин підряд мучилися, шукаючи способу дізнатися щось про зниклих, про їхню долю. Лучія заборонила всім і кожному спускатися в колону. Вона розуміла, що вхід небезпечний, що саме там чигають усі біди. Усіх трьох черешняків охопив такий великий страх, що вони довго не могли нічого придумати.

Данові в голові не вкладалося, що Віктор так легко потрапив невідомо кому до рук і навіть не спромігся дати сигнал тривоги. Віктор ніколи не робив необдуманих, ризикованих вчинків, щоразу при небезпеці попереджав друзів.

Лучія найбільше думала про Урсу… Вона знала його дуже добре, знала його думки, його дивовижну здатність діяти й блискавично орієнтуватися в складні хвилини. І ще знала, який сильний Урсу, коли треба рятувати чиєсь життя…

А Марії ввижалося, ніби Тік у руках якихось невідомих, а ті неодмінно люди злі й лихі, вона ніби наяву бачила жорстокі, огидні, безжальні пики… Аби тільки почути той голос, хай обзиває її ідіоткою, божевільною, як хоче, вона все одно була б найщасливішою людиною в світі!

І був ще Цомбі, вірний пес, якого несподіване зникнення господаря зробило жалюгідним.

Лучія отямилася першою. Вона спробувала заспокоїти друзів чи, може, заспокоїти саму себе, прогнати відчай:

— Не могло трапитися нічого страшного, Маріє. Розум мій відмовляється вірити в таке…

— Тільки розум, Лучіє? — насмілився перепинити її Дан. — Чи, може…

— Ні, Дане. Я знаю, про що ти думаєш. Звичайно, болить у мене й душа… Але поміркуйте й самі. Коли б наші друзі опинилися в руках у невідомих, ви гадаєте, що ті вдовольнилися б тільки цим? Якби хлопці не сказали навіть жодного слова, а ті не знали, що ми тут, невже б вони не прийшли сюди переконатися, що тут нема нікого?

— Може, вони бояться? — непевно сказав Дан.

— Якщо вони взяли Урсу, то невже ці люди можуть боятися чогось на світі?

— А що ти сама думаєш? — спитала її Марія.

— Мені здається, сталося