Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— І все-таки монет при ньому нема! — заверещав чоловік із борсуковими очима.

— А ви взуття перевірили? — спитав ватажок.

— Я навіть у рот йому заглядав, дивився і в руках, і в кишенях… Не ковтав же він їх!

— Отже, вони тут, у цій кімнаті! — вирішив ватажок.

— Але вже не залишилося неперевіреного жодного закапелка, — зважився заперечити худорлявий.

— А може, він їх поклав назад у схованку? — підскочив «борсук».

Про це ніхто з них не подумав. Усі троє втупилися поглядами в нішу. Чоловік із борсуковими очима підійшов до тайника, відтягнув першу мармурову плиту, потім другу і засунув усередину руку. Але швидко висмикнув її назад. Руки його тремтіли, ніби осиковий лист.

Остання надія зникла.

— Нема!

— То де ж він їх у біса заховав? — розлютився шеф. — Якийсь шалапут, якийсь зірвиголова так посміявся з нас!

— Тут залишається одне пояснення. Він їх кинув у колону!

Чоловік із шрамом розлючено глянув на худорлявого, але все-таки спромігся відказати спокійно:

— Я вже раз говорив! Для того, щоб кинути їх у колону, треба спершу відчинити потайні двері. А для того треба, щоб там, у колоні, була якась жива душа… А та жива душа прийшла б тільки визволити шибеника. І думаю, монетам набагато простіше було б дістатися в колону в кишені цього шалапута, ніж кинутими.

— І все ж…

— Монети тут, у цій кімнаті, — наголосив шеф. — Цей кирпань або син великого кишенькового злодія, або винятковий штукар. Скільки часу він залишався в цій кімнаті першого разу?

— Лише три хвилини! — повідомив худорлявий.

— І за ці три хвилини він їх заховав. Ну, це неймовірно! Давайте поставимо себе на його місце. Куди він міг би їх заховати за три хвилини?

— А я кажу, приведімо його сюди! — наважився «борсук». — Пригрозимо тортурами. І він таки скаже.

Чоловік із шрамом відкинув пропозицію «борсука» одним презирливим жестом.

7

Тікові ніч теж видалася лихою та болісною. Він, самотній у величезній кімнаті, не маючи жодної вісточки від друзів, легко став здобиччю чорних дум. Раптом почув якесь шарудіння і в кутку побачив два світлячки. У хлопця по спині побігли мурашки. Але він швидко відгадав загадку світлячків і ласкаво покликав кота. Той, ніби відчувши у хлопцеві друга, стрибнув до нього на ліжко. Монотонне муркотіння і м’який оксамитовий смух трохи заспокоїли полоненого.

Тіка доймало одне страшне запитання, на яке він не міг знайти відповіді. Це питання з’явилося разом із спокоєм і швидко перетворилося в болісну одержимість: де він бачив чоловіка із шрамом? Адже він бачив десь це нахмурене обличчя, міцну поставу, чув навіть цей басовитий голос. Таки точно десь його бачив, і не зовсім давно… Та хоч як силкувався, нічого не міг пригадати. Де? Де? Де?

Сон не йшов, але хлопець і не кликав його. Він лежав, простягнувшись на ліжку, заплющивши очі, і раптом здригнувся від несподіваної думки: на хіжку, де лежав він тепер, стільки часу спала дівчина в білому…

На світанку хлопець прокинувся і пригадав свої думки, згадав пригоди, яких довелося зазнати. Він полонений, він в руках у невідомих людей…

Швидко стрибнув із ліжка. Треба рятуватися! Він не витерпить полону!

Від раптового стрибка впала подушка, під якою лежав зошит у шкіряній обкладинці. Щоденник дівчини в білому… Тік розкрив його і одразу ж (звісно, мимоволі) прочитав перші рядки, забувши про будь-який сором і правила пристойності. Він не читав, а а поглинав рядки. Коли зрозумів, що проник у недозволену таємницю, було вже пізно. Тому перечитав щоденника ще раз, маючи намір знайти щось напевне.

Записи, які зробила дівчина в білому, були йому вкрай необхідні. Тік хотів розкрити одну таємницю, тож у своїй неделікатності він був схожий на кожного, хто опинився б у його становищі.

«…Мені сумно, — починався щоденник дівчини в білому. — Хоч я й перебуваю у замку, про який мріяла вже десять років, який шукала так гарячково у вільні свої дні й ночі, але я замкнена, полонена, німа, оточена мовчазними, наче мармурові стіни, людьми. Може, мені так визначено долею, але я не могла залишатися під замком у галасливому містечку, де кожен мій приятель завдавав би болю бабусі… Я її не осуджую, я розумію її і дуже-дуже благатиму, щоб вона простила мені мій вчинок… Мила бабусю, я прожену ваш смуток, коли тихенько покладу голову вам на коліна і розповім про свій замок… Правда ж, ви зрозумієте мене і пробачите?

. . . . . . .

Я пригадую страх, що охопив мене першого дня! Пам’ятаю, як дісталася до Фортечки, у мене був точний план дороги від станції до руїн, знала, що знайду його там, але коли почула його ходу біля себе… коли побачила його обличчя, то зрозуміла, що він мене не пощадить. Я прикинулася непритомною… Чула, як він послав асистентів приготувати для мене ліжко, бачила, як нишпорив у медичній сумці, а коли в його руці опинився шприц, то вдала, що вже прийшла до тями.

— Я знав, що ти прикидалася! — сказав він мені. — Чому ти втекла з міста?

Він навіть слухати нічого не хотів, для нього нічого не важило жодне моє найменше прохання. Він був твердий, як завжди, коли його не слухали. Почувши його тихий спокійний голос, я зрозуміла, що мені кінець.

— Ти будеш ув’язнена! Не виходитимеш нікуди, тільки у двір, та й то зрідка. А звідси все одно не зможеш вийти, хоч би там що. Для тебе все зачинене!

Я спробувала протестувати. Знала, що марно. Він говорив дуже спокійно, щоб не залишити мені жодної надії. Сказав навіть таке: він не хоче наражати мене на небезпеки… І що відправить мене додому при першій же нагоді. Я не могла одразу збагнути, які небезпеки можуть бути в цьому старовинному й