Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

Жест його був дуже красномовний.

Тік звів очі на людину перед ним, зміряв її від голови до п’ят, і обличчя його пересмикнулося.

— Виведіть його, — звелів ватажок. — У тебе буде час подумати — ціла ніч. Ти чув, злодюго?

Худорлявий смикнув Тіка, але малюк навіть не намагався чинити опору. Коли вони вже доходили до дверей, розпачливо заволав чоловік із борсуковими очима:

— Монети!.. Зникли монети!.. Злодій!.. Стій!

«Борсук» ніби збожеволів. Очі ледь не вискочать з орбіт, голос зривався.

— Де монети? — гаркнув він і кинувся зі стиснутими кулаками на малого, який тільки зіщулився, але здавався геть байдужим.

— Почекай! — зупинив свого спільника отаман. — Вони не можуть бути більш ніде, тільки тут, у кімнаті. Передусім гарненько обшукайте його.

Обидва накинулися на Тіка, обшукали, перемацали одяг, але не знайшли нічого. Кілька разів повторили обшук, аж поки чоловік із борсуковими очима не визнав:

— Нічого! При ньому геть нічогісінько нема! Проковтнути ж він їх не міг.

— Тоді виведіть його негайно!

Вони взяли Тіка за руки й повели до кімнати дівчини в білому. Залишаючи його, погрозили:

— Якщо до ранку не скажеш нічого, то мати рідна тебе не впізнає!..

Тік чемно, кивком голови попрощався з ними і впав на ліжко, щоб зібратися з думками.

Ті, що полонили його, ретельно зачинили двері, але пішли геть лише після того, як перевірили, чи надійно зачинені потайні двері, що вели з Тікової кімнати у внутрішній двір.

Стояла густа темрява. Обидва чоловіки йшли із засвіченими ліхтариками.

— Куди той шибеник міг покласти монети? — спитав чоловік із борсуковими очима.

— Заховав їх десь у кімнаті, — відповів худорлявий. — Мене не це турбує. Що буде з ним, а особливо з дівчиною?

— Він ніби зовсім спокійний.

— Такий він завжди, коли пригнічений. Мене дуже непокоїть оцей його стан. Коли він схвильований, то боятися нічого, але коли спокійний… Аби хоч не зробив якого промаху.

— Про це можна не турбуватися, — запевнив його співрозмовник.

Коли вони повернулися до своєї кімнати, там горіли всі свічки. Чоловік із шрамом заціпенів біля ніші.

— Шукайте монети! — стрепенувся він. — Куди він міг їх заховати? Гарненько перешукайте скрізь! А я ще раз обійду замок.

— Треба передивитися все! — сказав «борсук».

— А може, — завагався худорлявий, — давай спершу подумаємо, куди він міг їх приховати… Кімнату ми знаємо, як свої п’ять пальців… Інших потайних схованок нема, крім тієї, що в ніші.

— А може, він передав комусь через потайні двері в колоні? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.

Отаман зирнув на нього із якимось презирством:

— Замість передавати їх комусь через хід у колоні, чи не простіше було б покласти їх до кишені і теж піти туди, але вже з повними кишенями?

Запитуваний присоромлено опустив очі і вдав, що починає шукати монети.

— А може, нам слід передусім переглянути речі? — запропонував худорлявий.

Йому ніхто не відповів, і він почав нишпорити в речах. Спершу витрусив на ліжко рюкзак.

2

Кам’яна плита, що виконувала роль люка, жбурнула Віктора й дівчину в підземелля. Обоє боляче позабивалися, особливо Віктор, що, захищаючи дівчину, прийняв на себе весь удар і знепритомнів. Невдовзі він прийшов до тями. Голова його лежала на колінах у дівчини в білому, а вона йому на скроні і на чоло поклала свої руки. Першою його думкою було знайти ліхтарика. Але рука, нишпорячи по землі, наткнулася тільки на уламки ебоніту й скла та ще на теплі пальці дівчини в білому.

У підземеллі панувала цілковита темрява, могильний морок, сюди не проникала жодна цяточка світла. Полонені не мали навіть примітивної палиці. А їм би хоч на мить світла, тільки на одну мить, щоб побачити, куди вони потрапили. Страхітливе становище! Ув’язнені не знали, чи вони на краю прірви, чи в оточенні металевих лез, чи, може, на них от-от упаде якийсь камінь. Аби підбадьорити дівчину, Віктор почав розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки дорогою до фортеці. Час минав, і Віктор був переконаний, що Лучія, Урсу та решта всі вирушать їх шукати. Дівчина слухала, не перебиваючи. Лише коли Віктор якось сором’язливо й непевно сказав їй, що він особисто думає про послання, про замок, про людей, які її полонили, дівчина здивовано вигукнула і злякано затремтіла.

— Відтепер я тебе називатиму не дівчиною в білому, — сказав Віктор, — а просто Лаурою.

Відчувши, що Лаура заспокоїлася, Віктор подав зухвалу пропозицію обстежити в темряві свою в’язницю.

— Я йтиму вперед, а ти тримайся за мою руку, — повчав він її. — Мені неодмінно потрібна точка опори або хоч думка, що хтось є поруч, що хтось допоможе у випадку небезпеки.

Лаура зрозуміла все і мовчки знайшла його руку. Вони почали обстеження, яке, принаймні для Віктора перетворилося на джерело дивних, неповторних, незнаних раніше відчуттів. Хлопця ніби обступили всі жахи світу; повсюди ніби чигали леза, шпичаки, порожнеча, кігті, щупальці, але маленька трепетна рука змушувала забути про всі ці зловісні жахи…

Їхня мандрівка потемки тривала дуже довго. Віктор ішов поволі, зупиняючись на кожному кроці та шукаючи опори чи перешкоди в таємничій темряві. Незважаючи на велику обачність, черешняк двічі спіткнувся. Перший раз він натрапив на якусь порожнечу, де зсунулася плита, й перелякано здригнувся, але відчув, як тепла рука схопила його за шию й потягнула назад. Вдруге спіткнувся посередині підземелля, але цього разу вже він схопився за дівчину, а вона перелякано припала йому до грудей. Не було там ніякої небезпеки — ні прірви, ні лез. А згодом, коли в це темне приміщення знову повернулися спокій і тиша, почувся, голос Віктора:

— Ми в підземеллі, яке теж підкоряється законам квадрата. Довжина його метрів чотири. У лівій від