Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
— Ні, ні, ні! Що тут є непотрібного? — спитав Віктор.
— Ніші, мармурові плити, таємні двері, колона… — перераховував Дан. — Та ніби все потрібне… Може, мармур… Навіщо стільки мармуру?..
— Ніші необхідні, — почав Віктор. — Про мармурові плити говорити не будемо; потайні двері зв’язують кожну кімнату із внутрішнім двором… Колона…
— А колона для чого? — спитала раптом Марія.
— В кімнаті вона одна… — сказав Дан.
— І справді, для чого вона? — повторив Віктор. — Одна колона… і просто посередині кімнати… Маріє! Яка користь від цієї колони в приміщенні?
— Я не бачу користі від неї…
— Однак у цьому замку нема нічого непотрібного, навіть каменя. То навіщо ж колони?
— Вони непотрібні! — наголосила Марія.
— То чого ми тут шукаємо? Повинен бути якийсь сенс у цій симетрії та відсутності доцільності. Якщо колона не підтримує нічого, якщо навіть не прикрашає кімнати, то вона може бути тільки засобом сполучення.
— Як ми до цього раніше не додумалися? — здивовано й сердито спитала Лучія.
— Тому, що все дуже симетричне і дуже велике! — відказав Віктор. — Якби вона була одна-однісінька, ми б кинулись до неї, а так, коли вони є в кожній кімнаті… Якби не Марія з ідеєю доцільності, то й не знаю, коли б ми додумалися до цього. Давайте драбину!
Але Урсу вже йшов з драбиною. Він зіпер її на колону, виліз і почав обстукувати. Звук глибокий, глибокий… Так… так… так… тік… тік… тік…
— Отут ніби трохи відрізняється, — сказав Урсу. — Чуєте?
Тік… так… тік… так… Одна з мармурових плит звуком трохи відрізнялася від інших. Урсу обмацав її з усіх боків, заклав пальці в щілину й потягнув. Плита не зворухнулася. Він потягнув щосили. Нічогісінько. Тоді надумав покрутити її. Мармурова плита обернулася навколо невидимої осі й відкрила отвір, через який легко могла пройти людина.
— Постав її на місце, Урсу! — звелів Віктор. — Зараз ми застосуємо закон симетрії.
— Ти вважаєш, що таке саме сполучення є і в інших колонах? — спитав Дан.
— Коли застосувати закони дивацтва, то так! — відповів Віктор. — Дивно саме те, що ми знайшли сполучення в першій колоні, яку обстежили. Давайте подивимося в інших кімнатах.
У сусідній кімнаті — збройовій палаті — черешняки відкрили другий хід. Зате в інших двох кімнатах, хоч як вони старались, у колонах не ворухнулася жодна мармурова плита.
Так воно і є, — підсумував Віктор. — У замку два шляхи сполучення. І, здається, ми відкрили їх обидва, правда?
— Іншими словами, — продовжила Марія Вікторову думку, — ми стали господарями замку!
Тік потягнув убік Урсу. Решта всі пішли до кімнат з розкритими таємницями. Малий прошепотів на вухо крем’язневі:
— Урсу… я тебе дуже прошу… пусти мене в колону… скажи… що в тебе… ти забив ногу… коліно…
Більше йому нічого не вдалося сказати, бо повернувся Віктор.
— Урсу! Ходімо вдвох на розвідку! Не втрачаймо жодної хвилини!
Крем’язень з відчаєм роздивлявся коліна. Наче примірявся, як їх розтерти. Відповів, не підводячи очей:
— Не знаю, що й діяти… В мене ніби задерев’яніла нога… Ще коли спускався зі стіни…
Але Віктор не встиг нічого розпитати. Пустун ласочкою стрибнув до нього. Очі його палали, хоч говорив він приголомшливо байдуже:
— Не треба, Вікторе, щоб про це знала Лучія. Скажи, ніби ти передумав, скажи, що замість Урсу піду я. Я менший, мені легше пройти в підземному коридорі, ти переконай її, що все буде гаразд…
— Урсу, Урсу! — спантеличено сказав Віктор.
Але ніхто не намагався з’ясувати, що думав Віктор, повторюючи ім’я крем’язня. Усі черешняки зібралися в білій кімнаті з колоною посередині, а малого наче огорнув туман, тому й голос, який повідомив, що на першу розвідку піде Тік, долинув до нього ніби віддалеки.
І раптом пролунав злий голос, від якого заклало в вухах. Той голос протестував. Це була Лучія, і, на жаль, не сама вона. Підскочив і Дан, підбігла й ота нестерпна та люта, що говорить, ніби любить його.
— Хай іде Урсу, — сказала Марія. — Я не дозволяю Тікові!
Пустун збентежився і вдав із себе дуже ображеного. Коротким жестом він підкликав Цомбі, а тоді кинув розлючено:
— Коли я не годжуся для розвідки, то хоч доведу, що зумію дістатися додому без вашої допомоги. Ходімо, Цомбі! А ти, недолуга, ще побачиш…
— Почекай! — зупинила його Лучія. — Ти ніби дитина. Хіба сам не розумієш?..
— Чекай ти! — нахмурився Тік. — Ти ніби нянька. А сама чому не розумієш? І чому не уявиш собі, що я хочу справді піти звідси. Бо хочу довести, що ти помиляєшся. Так само, як і з розвідкою…
— Навіть не думай і не гадай! — закричала Марія. — Обізвав мене недолугою… Піднімешся в колону останній…
Тік почав підлабузнюватися до Марії:
— Ну, слово честі, Маріє… Скільки разів я називав тебе ідіоткою, але злість у тебе минала. А недолуга — це ж лагідніше, ніж ідіотка… Я на Дана весь час так кажу.
— А я теж проти! — кинув Дан.
Черешняки стояли в порожній кімнаті. Тік з болем подивився на мармурові стіни, на колону, протягло зітхнув…
— Коли ви всі проти… то нічого не вдієш. Хоч би одним оком побачити той вхід!
Жалібно скривившись, він піднявся по драбині й заглянув в отвір. Раптом голос його перемінився. Обличчя теж:
— Тс-с! Он же книжка! Як ви її не побачили?
Усі з’юрмилися довкола колони. Тремтіли від напруження. Урсу допоміг Тікові залізти всередину. Пустун зник у колоні. Голова, що виглянула з отвору за кілька секунд, була вже чиясь інша, якогось молодого білявого звитяжця з кирпатим носом і живим сріблом в очах.
— Книжка чудесна, — сказав він. — Хочете знати, що в ній написано? Коли Тік захоче щось зробити, то зробить неодмінно. Все! Кінець! Так і
