Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
— Вони з іншого матеріалу. На мою думку, цим пояснюється, чому саме цю стіну використали, наче справжню каменярню, і не залишили від неї нічого. Вона зроблена з добротнішого, міцнішого матеріалу.
— І які ж висновки з цього? — спитав Дан.
— Аби ж то я знав! Я не фахівець із будівельних матеріалів, тільки й того, що два роки тому влітку був за підручного в муляра. І дещо від нього перейняв… Може, передня стіна просто старша…
— А я думав якраз навпаки! — здивувався Тік.
— Може, й так, хоча, коли гарненько подумати…
— А я вважаю, що твоя правда! — втрутився Дан. — Коли передня стіна — висунутий наперед оборонний мур, що мав відбивати всі напади, то й зроблений він мав бути з міцнішого матеріалу, ніж той, з якого побудовані приміщення й вежі всередині.
— Про це думав і я, — відповів Урсу. — Саме тому, Тіку, мені й здавалося, що перед нами руїни замку-фортеці.
— Це не так! — гаряче запротестував Тік. — Як-то ця трухлявина може бути замком?! Та ще й яким замком! Я не вірю!
— Почекай, Тіку, не гарячкуй! — спинив його Дан. — Чому ти думаєш, що тут неодмінно мав би бути Замок двох хрестів?.. Правда, багато дечого співпадає… І назва, і, може, навіть архітектура…
— А чому історики не знайшли нічого? — спитав Урсу. — Вони ж напевне дійшли якогось висновку. Але якого саме?
— Про це всі знають, — відповів Дан. — Оскільки Фортецю Орлів і Замок двох хрестів досі не відкрили, це означає, що й тут їх не знайдено.
— А все-таки було б непогано спробувати обстежити підземелля, — запропонував Урсу. — Ми не можемо залишити необстеженими ці місця. Ти як думаєш, Тіку?
Тік був згоден. Дан теж. Обидва, ніби мимохіть, спустилися слідом за Урсу в отвір, який видавався і більшим, і цікавішим. І справді, ледве встигли вони пройти кілька метрів по м’якій замуленій землі, як відчули під ногами тверде, ніби камінь. Усі троє дослідників засвітили ліхтарики. Перед ними був обличкований камінням підземний хід. Це відкриття здалося їм важливим. Вони обережно почали просуватися вперед, присвічуючи ліхтариками. Ліворуч і праворуч підземного коридора побачили два темні отвори. При світлі ліхтариків вони мали вигляд полишених приміщень.
Хлопці обстежили по черзі всі стіни, підлогу, стелю, але не знайшли ніякого ходу сполучення — ні відкритого, ні потайного. Вони хотіли вже повертатися назад, коли Дан раптом сказав з притиском:
— Але ж ми не обстежили стелі!..
У правобічному приміщенні в кутку стелі вони відкрили квадратний отвір. Черешняки здивовано переглянулися. Це було вже цікаво. Тікові навіть привидівся білий мармур загадкового приміщення, а всередині, там, у довгій білій-білій сукні… Він попросив дозволу в Урсу першим залізти в той горішній квадратний люк…
3
Дівчину в білому перевели назад у те приміщення, де вона вперше познайомилася з замком. Тиша і вічний полиск мармуру знову запанували в приміщенні після напружених днів пошуку, стукоту й гармидеру. Троє шукачів не знайшли нічого в кімнаті полонянки і пішли шукати далі.
Полонянка тікала разом із Філіппе у великий внутрішній двір. Нові почуття заволоділи її душею. Вранці вона знайшла поблизу потайних дверцят шматок паперу, в який хтось загорнув велику золоту монету. Дівчина ще раз оглянула монету при денному світлі. Це була старовинна римська монета. Вона так добре збереглася, що, здавалося, ніби її випустили зовсім недавно. Скільки кілограмів золота варта вона сьогодні? З обох боків монети викарбувано профіль якогось римського імператора. Дівчина здригнулася, прочитавши ім’я… Калігула… Деспот, жорстокий імператор… він надав звання консула своєму коневі! Отже, цій монеті щонайменше двадцять століть…
Дівчина в білому розгорнула папір, у який була загорнута монета, і з подивом прочитала: «Не бійся! Ти не самотня! Прийми цю монету на знак дружби. Не загуби. Твій друг». Хто ж то такий? Що він хотів сказати цим «Ти не самотня»? Чому дав таку цінну монету «на знак дружби»?
На жаль, в одному вона цілком певна. Черешняки, якби навіть одержали її послання, ще не встигли б дістатися до фортеці. Та чи й зможуть вони взагалі прибути сюди коли-небудь? Вона написала їм нове послання, намалювала навіть схему дороги до Фортечки, яка привела б черешняків аж до входу в замок. Вона точно запам’ятала всі орієнтири в цьому лабіринті могил, ровів і каменів. Вона могла б пройти там із зав’язаними очима. І нове послання, і плани готові, але чи потраплять вони коли-небудь до черешняків? Як? Через кого?
— Філіппе, дурнику ти мій! Ти знаєш, які ми самотні? А я не хочу самотності, Філіппе! Хочу волі! Хочу вільного світу! Хочу друзів, Філіппе!
Полонянка ще раз вибралася на стіну з бійницями і, завмерши там край прірви, з надією й тривогою задивилася на стежину, якою пішов чабан з її першим посланням. І знову, як і стільки разів раніше, на стежці — ні душі. Дівчина спустилася вниз, у серці в неї була пустка та щось пекло в кутиках очей.
— Як ти вважаєш, Філіппе, довіримо тому, хто назвався нашим другом, нове послання до черешняків?
Дівчина в білому повторила своє болюче запитання тій істоті, яка не знала, що відповісти. Невже той, хто подарував монету, справді друг?
— Як ти вважаєш, Філіппе? — розсердилася вона. — Є у нас друг у цій в’язниці?
Але Філіппе не слухав її. Він вигнувся дугою, стрибнув угору й причаївся за каменем. Дівчина пошукала поглядом причину його тривоги. На кам’яній лаві ворушилося щось чорне… Жах паралізував дівчину. Блискуча сиза змія з рогоподібним виростом на верхній щелепі здавалася чорним луком, готовим ось-ось випростатися! І бризнула в повітрі чорна блискавка…
Тої ж миті ліворуч майнула друга жива істота — ще швидша за ту блискавку. Обоє тіл зіткнулися в повітрі. Падаючи, змія хвостом зачепила сукню дівчини.
Змія не встигла захиститися. Філіппе вмить відкусив їй голову. Після цього кіт знову ліниво зайняв своє місце біля
