Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

до нашого села, то сказав, що в нього ще дві дочки… А як видасть їх заміж, то тоді піде вже на пенсію. Дав, мовляв, натяк… Тобто люди, якщо хочуть позбутися його… Але люди наші не в тім’я биті. Вони не сміятимуться, коли їм пальця покажеш. І почав жандарм переслідувати людей. Побори, штрафи. Тоді легко було робити, що тобі заманеться. Ходили наші до його начальників, але ті сказали, що вже вісім разів переводили його з одного місця на інше, тепер уже нема куди далі. А що ж залишається робити людям? Терпіли. Але ж це була справжня біда на їхні голови. Одне слово, бо вже он видно село, якось прибіг до нього в контору поштар і приніс вісім телеграм. Вісім телеграм!.. Жандарм за мить посивів, побачивши їх. А коли прочитав, то ледь не знавіснів. Усі дочки і внуки сповіщали телеграмами, що приїжджають до нього. Жандарм спершу подумав, може, вони переплутали, коли в нього день народження, а потім і сам почав думати, що в нього день народження. Дочки та внуки прибули всі разом, ніби змовилися. Батько — трьома підводами на станцію. Вони вискакують із поїзда і кидаються, обливаючись слізьми, до нього: «Ми приїхали, татусю, приїхали!» Жандарм ледве не знепритомнів. «Чого ви приїхали?» «А хіба ти не кликав нас?» — залементували вони. А що ж сталося? Дочки одержали телеграми, буцімто від його імені, хай негайно продають хати і все майно та якомога швидше приїжджають до нього, бо йому дуже кепсько. Дочки, знаючи, як нажиті ті хати, продали їх майже за безцінь. Їм стало страшно, знаєте, коли приходить така телеграма, і вони приїхали. Жандарм ніби збожеволів. Він подався через горби, добіг до села і почав горлати: «Ви мене з торбами пустили, розбійники! Я вас уб’ю, я вас постріляю!» Але його прогнали собаками. Ніхто й по сьогоднішній день не знає, хто дав телеграми, але то була мудра людина. Ніхто не міг дізнатися. Телеграми дані в базарний день, а тоді всеньке село було в місті. Вночі жандарм знову почав метатися по селу й кричати, що вултуренці пустили його попідтинню. «На! Візьми!» — репетував жандарм, зривав із себе лахміття і жбурляв на людські обійстя. А люди, звісно, підбирали, навіщо ж відкидати ногами нежданий набуток? Потім пішов жандарм у свою управу, уже був такий, як мати народила, і заходився телефонувати в усі міста, де він раніше служив, до своїх колишніх начальників, аж до самого Бухареста дійшов, і, так люди кажуть, говорив у телефон: «Здорові були, пане полковнику, я, старший сержант Йон Зглімбя, доповідаю вам, що вже дійшов до краю…» Тільки закінчував розмову, просив інше місто, і так весь час. Аж поки приїхали по нього… Отакі-то люди в нашому селі! З ними по-злому обходитися не можна.

Дівчина попрощалася з трьома черешняками, показавши їм найкоротшу дорогу до руїн.

2

Руїни й справді були в жалюгідному стані. Колишня фортеця лежала біля підніжжя урвистого пагорба. В далеку давнину її задня стіна складала разом з горбом єдине ціле. Але та стіна майже вся зникла. Лише то тут, то там стриміли якісь залишки, поїдені часом і потрощені рукою людини. Більші залишки бокових стін вросли у землю поміж ям та ровів. Від передньої стіни не залишилося нічогісінько. Люди розібрали її до основи, перевезли каміння в село й поробили з нього підмурівки для власних хат. Місце, де колись була основа твердині, перетворилося на глибоченний рів, який місцями ховався під землею, утворюючи щось подібне до льоху. Ті підземні діри — мокрі, смердючі, темні.

Оце і все, що зосталося від могутньої колись Фортеці Орлів.

Троє черешняків поставили намет над допоміжною стіною, чи, точніше, там, де колись була задня стіна фортеці. Це місце найвище, звідси можна бачити всю територію колишнього укріплення: спереду добре видно всі підступи, а ззаду нависає урвистий кам’яний горб.

Після першого обстеження черешняки відчули тільки жаль і розчарування. Дан хотів спершу замалювати в зошит план колишньої фортеці, але, розміркувавши, відмовився від свого заміру. «Неможливо, — вирішив він подумки, — щоб у цих жалюгідних руїнах, обнишпорених уздовж і впоперек, могло ще щось викликати бодай найменший інтерес». Знищений замок з білого мармуру призначався лише для переховування біженців князівської крові. Черешняки пильно все обстежували, хоч і без надії. Найуважнішим дослідником виявився Тік. Але й його охопив розпач. «Невже вултуренці, — думав він, — оті бісові люди, як змалювала їх дівчина з косою, довели б до такого жалюгідного стану ці руїни, коли б не були певні, що вони годяться хіба на будівництво власних жител? Мабуть, місцеві жителі обнишпорили заступом, лопатою, а то й просто голіруч скрізь, навіть під стінами. Проте хто його знає… Тут були ще закидані рови, цілі стіни, підвали, ями, які, може…»

— Дане! — гукнув Урсу. — Я все-таки вважаю, що було б непогано намалювати план фортеці. Принаймні побачимо, який вона мала вигляд років триста-чотириста тому. Тобі це не важко?

— Чому важко? Мені здається, що вона мала форму трапеції, за основу якої правив горб. А ти як вважаєш, Урсу?

— Трапеції, кажеш? А в мене така думка, що це був швидше трикутник, і спирався він на горб.

— Трикутник? — здивувався Дан. — А велика передня стіна?

— Вона могла не належати до власне самої фортеці. Це — щось на зразок віяла, яке півколом оточувало фортецю, це винесений наперед вал, щоб захищати її.

— Ти гадаєш, вона впиралася в горб? Тоді виходить, що це місце, яке ми називаємо фортецею, тобто місце, де ми зараз стоїмо, не що інше, як вежа. Але хто бачив вежу у формі трикутника?

— Так чи так, а я певен, що мур не сполучається з руїнами, де ми стоїмо, — відповів Урсу. — І цілком можливо, що ці руїни — залишки не фортеці, а самого замку.

— А чому ти так думаєш? — поцікавився Тік.

— Бо дуже велика відмінність між передньою стіною і стінами, де ми стоїмо. Я звернув увагу на кілька каменів і цеглин від передньої стіни, та ви їх теж бачили…

— Справді, — пригадав Дан, — але я все