Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
Марія щось болісно пригадувала… Раптом вона приклала руки до обличчя і здушеним голосом вигукнула:
— А-а! Лучіє! Хлопці! Я знаю її!.. Як я могла бути такою дурною й такою злющою! Я все пригадала, все! Але клянуся, я ніколи не бачила її… Замок двох хрестів… Це вона! Вона! Лаура! Якою ж дурною була я!
Усі витріщили очі на Марію, бо нічого не зрозуміли з її слів.
— Я собі цього ніколи не прощу. І як я не здогадалася одразу, коли вона мені сказала?.. Бідолаха! Звісно, вона перелякалася й була захоплена зненацька. Знаєте, що вона сказала? «Але ж ми ніколи не були знайомі…» Саме це і я кажу тепер. Бо ми й справді ніколи не були знайомі.
— Та кажи вже до ладу! Хто вона? Що вона? — крикнула Лучія.
Марія нарешті отямилася. Вона глибоко вдихнула кілька разів і тільки тоді заговорила.
— Ми зустрілися, тобто не зустрілися, а були на одному літературному конкурсі в Бухаресті. Я дуже хвилювалася. Особливо тоді, коли оголошували результати і видавали премії. Нічого не бачила й не чула. І якби не та надзвичайна подія, то й сьогодні б нічого не знала про Лауру… Коли назвали ім’я дівчини, якій присуджено другу премію, ніхто не вийшов до жюрі. Це схвилювало всю залу, а мене отямило й заінтригувало. Ту фразу без початку, мабуть, повторювали кілька разів, бо я її запам’ятала слово в слово: «…Лаура, за винятково цікавий літературний твір „Замок двох хрестів“, який за оригінальність теми і стиль викладу безсумнівно заслуговує на першу премію, але, на жаль, робота подана незакінченою…» Тепер я пригадала все. Ніхто не вийшов до жюрі. Чийсь голос, мабуть, її подруги, пролунав у принишклій залі: «Вона хворіла менінгітом. Всього лише кілька днів тому вийшла з лікарні, мабуть, їй стало погано…» І як я могла забути все? Адже я — саме та, хто несправедливо забрав у неї премію. Це вона… Лаура… Замок двох хрестів…
Маріїна розповідь вразила всіх.
Навіть Лучія вгамувала свою пристрасть заперечувати:
— І ти віриш, що все оце, написане нею, — правда? — спитала вона ласкаво. — Не знаю чому, але в мене таке враження, ніби лист скидається на літературний твір. Може, тому, що вона торік писала твір…
— Ти помиляєшся, Лучіє! — втрутився Дан. — У листі нема нічого перейнятого чи списаного з художніх творів. Лист схожий на сповідь, на виверження…
— Їй-право, Лучіє, — вихопився Тік, запримітивши велику небезпеку, — а якби ти опинилася на її місці, то хіба тобі не боліло б, знаючи, що твої друзі влаштували суперечку, замість іти на допомогу?
— Я? — здивувалася Лучія. — Якби я опинилася на її місці? Навіщо? Мені не подобається бігати десь по полях… Що я там знайду?
Урсу теж хотів докинути слово, але побоювався розсердити Лучію, Тіка чи Марію, бо в душі підтримував Тіка, а розум його визнавав докази Лучії.
— А я пропоную не квапитися з необдуманими висновками, — сказав Дан і відчув на собі благальний погляд Тіка. — Давайте все обмізкуємо…
— Гаразд, але ж вона ув’язнена там, — засмутився пустун.
— А я в це, Тіку, не вірю. Може, вона й забрела в якісь руїни, хто зна, може, навіть знайшла якийсь замок, але вся оця баєчка з полоном і з Філіппе звучить трохи… як би тобі сказати?.. по-літературному…
— Ось бачиш, ти навіть не можеш заперечити! — накинувся Тік. — Чому це не може бути правдою? Хіба ми не потрапляли в різні історії?.. Ти ніби забула…
— І все-таки не поспішаймо з висновками… Може бути, що…
Та не встиг Дан закінчити свою багатообіцяючу фразу, як Лучія, вже наполовину переконана в правдивості написаного, раптом рішуче вигукнула:
— Це неможливо! Усе вигадка! Фортеця Орлів!.. Замок двох хрестів!.. Коли вона там, коли вона справді ув’язнена і хоче, щоб ми її визволили, то хай би хоч сказала, де нам її шукати!
Відкриття Лучії було громом з ясного неба. Єдиний, хто не відчував ніяких сумнівів і страху, був Тік. Але інші почали відступати — ніхто не міг вистояти проти сумнівів.
— Коли повертається Віктор? — спитав малий, хапаючись за останню рятівну соломинку.
— Під кінець тижня, — відповіла Лучія.
— Чому?.. Тобто я хотів сказати… — геть заплутався малий. — А може, дівчина забула?
— Може, й так, Тіку, але, бачиш, Лучія теж слушно каже… Уяви собі, ти одержуєш телеграму: «Тіку, визволяй мене. Помпіліка». Що б ти робив, не знаючи, звідки вона надійшла?
— Спершу подумав би — їй загрожує така небезпека, що вона забула написати адресу… А втім, то ж дуже просто — глянути, звідки відправлена телеграма! — швидко відповів Тік.
Відповідь найменшого черешняка справила таке враження, як і відкриття Лучії. На превеликий подив усіх, Лучія похвалила його:
— Досить логічно, Тіку! Ми всі певною мірою вплутані в це, і правда з нами. Звідки надійшло послання?
— Його хтось приніс із Вултурештів, — відповів Дан. — Але батько від нього нічогісінько не дізнався.
— Треба знайти поштаря! — запропонувала Лучія. — Якщо навіть послання перейшло через кілька рук, не так уже й важко дізнатися про першого. І тоді вся загадка швидко з’ясується. Тік заслуговує, друзі мої, на найбільшу похвалу. Хто піде на пошуки? Один чи двоє…
Один чи двоє? Вони всі згодні, але найкращими визнані Тік і Дан… та Урсу, який не схотів залишати друзів.
— Та не забувайте найсуттєвішого! — напучувала Лучія. — Нам потрібен перший, найголовніший.
Тік зверхньо усміхнувся до неї:
— Коли послання перейшло навіть через троє чи четверо рук, то протягом дня, щонайбільше двох днів ми знайдемо того, хто його взяв перший.
Але хто з них міг бодай здогадатися, що так багато людей несло послання? Вівчар передав його лісорубові, від лісоруба воно перейшло до старого селянина з роздвоєною губою, від нього до вчителя, що поспішав на весілля, від учителя до чоловіка, який переплутав суботу й неділю, від цього пияка до селянина в високій шапці,
