Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Тут, тут! — сказав він.

І несміливо стукнув, а може, й не стукав, бо молоточок тремтів у руках. Сухорлявий (очі ледь не вискочать з орбіт) кинувся до нього:

— Порожнина? Невже?..

Пальці ватажка шукали край. Верхня плита відчинилася, наче люк. Він засунув руку по лікоть і тремтячими пальцями витяг глиняну вазу. Знову поліз рукою і дістав ще одну вазу. Втретє не знайшов нічого. Перекинули вази на мармурові плити ніби лише для того, щоб почути дзвін монет.

— Теж двадцять?

— Так.

— Отже, разом шістдесят.

Обидва нахилилися над знайденим скарбом, брали в руки по кілька монет; чоловік із шрамом роздивлявся кожну по черзі, приплющивши очі, сухорлявий пробував на зуб.

— Вони? Їй-богу, вони!

— А може… — але сухорлявий не встиг докінчити фразу. У глибині кімнати відчинилися потайні двері, і зайшов чоловік із очима борсука.

— То ви вже знайшли щось?.. Я бачив чабана, він піднімається сюди.

Чоловік із шрамом раптово обернувся:

— Він іде з села?

— Так! Хоч учора сказав, що йде в протилежний бік…

— Залишайся тут! — звелів чоловік із шрамом прибулому. — Ми знайшли ще дві вази з монетами…

Тоді покликав із собою худорлявого, й вони разом вийшли з мармурового приміщення.

Ледве за тими двома зачинилися двері, як чоловік з очима борсука кинувся до ніші. Монети валялися по всій ніші. Він уголос перерахував їх. «Шістдесят». Розділив на три купки по двадцять штук і задоволено потер рукою підборіддя. Довго дивився на глиняні вази, обмацав їх, потрусив, потім відніс в один куток кімнати. Повернувся до ніші з золотом. Йому ніби не сподобалося, як розділені монети. Узяв кілька штук, неквапом обмацав їх, погладив. Його очі горіли приском. Потім поклав на місце… Але не всі. В руках у нього залишилася одна монета. Він поклав її до кишені, вдоволено кашлянув. Потім вийшов із приміщення через металеві двері. Упевнено пройшов коридором, не присвічуючи собі ліхтариком. Перш ніж вийти через замаскований отвір у руїнах, сторожко виткнув голову. Пильно подивився навсібіч. І лише переконавшись, що його не бачить ніяке чуже око, вийшов із замку. Певний час ішов у лабіринті скель та поворотів, які й вивели його на галявину. Його друзі сиділи з чабаном на могилці і розмовляли.

Вівчар збирався йти. Він уже закинув гирлигу на плече, а бесаги за спину. Чоловік із шрамом сказав:

— Дивіться, будете повертатися, неодмінно зайдіть сюди. Гаразд? У всякому разі…

— Буде видно, бо я повертатимусь не раніше, ніж днів через десять… Щасливо залишатися!

— Щасливої дороги!

Одночасно з вівчарем пішли й ті троє. Але вони не квапилися. Той, що з очима борсука, спитав:

— Що він казав?

— У нього ніби не всі вдома… — охарактеризував чабана чоловік із шрамом. — Але я думаю, ми з ним дійдемо згоди.

— Мені він здається хитрим, — втрутився сухорлявий. — Навряд чи він здатен утнути якусь дурницю…

— Ще монети є? — перемінив розмову той, що із очима борсука. — Перейдемо до іншої кімнати, чи?…

— Не треба квапитися, — порадив ватажок. — Поки не перешукаємо десять разів на кожному місці, нікуди не підемо.

Інші мовчки погодилися. Ватажок, здається, користувався серед них повагою. Вони йому ніколи не перечили. Чоловік із очима борсука зрозумів даний йому мовчки сигнал, повернувся й пішов до могили. По якімсь часі сухорлявий спитав:

— А що робити з дівчиною?

— Поки що вона в безпеці. Борош опікується нею.

— Я теж так казав, — погодився сухорлявий. — 3 Борошем їй нічого не загрожує.

— Пастуха ще видно? — спитав ватаг, коли повернувся той, що з очима борсука.

Розвідник ще раз кинув поглядом у долину і впевнено сказав:

— Принаймні він нас не бачить.

— Тоді заходьмо! — звелів чоловік із шрамом.

І всі троє безшумно зникли всередині гори.

3

Дівчина в білому збуджено перечитала вголос сторінки, які заповнила своїм красивим округлим почерком. Біля її ніг лежав, задерикувато повернувши до неї голову, Філіппе, ніби слухав листа, що зобов’язував його в цей гіркий час бути розумним і несвідомо мурчати в своєму кутку. Котяра не зрозумів нічогісінько з того, що почув, але його вдавана зацікавленість була авторці приємна.

«Любі черешняки! — починався лист. — Я тепер така щаслива, що хотіла б, аби й ви забули всі наші обопільні непорозуміння та прикрощі. Воліла б я про них не думати. Не згадуйте й ви. Я так прагнула познайомитися з вами першого ж дня, але, вибачте мені, сьогодні я не можу сказати нічого поганого ні про кого, не хочу нікого ображати.

Сьогодні, за кілька хвилин перед тим, як почати писати листа, я відкрила замок. Він снився мені, я його шукала ось уже десять років, — той замок, що збагатив мене, зачарував моє дитинство. „Замок двох хрестів…“ Я хотіла розказати вам про нього, покликати вас до себе, щоб ми відкрили його разом, пройшли по його залах, одягнених у білий мармур, щоб ми обійшли його разом і разом відкрили всі його таємниці та багатства, щоб ми стали на деякий час його господарями — гордими й веселими.

Клянусь вам, я ніколи напевно не знала, що він існує. Навіть тепер, коли ступаю по його мармурових плитах, коли торкаюся власними руками його холодних і сліпучих стін, коли знаю потаємні входи й милуюся його суворою симетричною красою, мене знов охоплює страх — чи це не сон знову? Замок безлюдний і мовчазний, ніби віками чекає ваших голосів і ваших кроків.

Ви ніколи не чули про нього? Це — Замок двох хрестів у Фортеці Орлів… Це саме про нього, не називаючи його, згадують багато документів! Згадайте старовинні грамоти, у них пишеться про місця, куди тікали князівські родини в