Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Готуйтеся ночувати! Маємо нежданого й небажаного гостя.

Вони відійшли в ліс, але не плаєм, а паралельно до нього, через гущавину, поміж смереками, намагаючись якомога менше зчиняти шуму.

6

Ставши на могилі, прихованій чагарником, чабан зіркими очима пильно глянув на дорогу. Він побачив чоловіка із шрамом, що йшов лісом уздовж стежки, а потім помітив ніби якесь дівча, одягнуте в білу сукню, що простувало до руїн. Чабан зрозумів, що ці двоє людей неминуче повинні зустрітися. На його превеликий подив, чоловік із шрамом зробив чималий гак, уникаючи зустрічі. За якийсь час біла постать зникла в гущавині. Хвилиною пізніше дівчина знову з’явилася на видноті, натомість зник чоловік із шрамом, ніби крізь землю провалився. Вигулькнув він трохи пізніше, але позаду дівчини в білому, і пішов на неї з тилу, намагаючись бути непоміченим.

Чабан стежив, як той ступає вслід за дівчиною, ніби вовк за здобиччю. Коли біла постать вийшла на галявину, чоловік із шрамом прискорив кроки, наздогнав її, схопив за плечі й крутнув до себе. Вівчар почув крик, побачив, як дівчина хитнулася, а потім учепилася руками в свого переслідувача. Швидким рухом чоловік із шрамом перекинув її собі на плечі й подався з цією живою ношею до руїн. Через кілька хвилин він зник за скелями.

Спершись на гирлигу, вівчар обмірковував побачене. І, ніби зважившись на щось супроти волі серця, пішов неквапом своєю дорогою. На осонні перед Фортечкою з’явився чоловік із очима борсука… Пастух спокійно простував до пустельних далеких верховин. Потім непомітно звернув праворуч. А там швидко, наче за ним хтось гнався, метнувся через ліс тільки йому знаною стежкою, бо вона хоч і небезпечніша, але набагато швидше виводила до села.

7

Чоловік із шрамом освітлював потужним ліхтарем темні руїни. За два кроки перед ним ішла дівчина в білому. Голос у нього владний, він не терпить заперечень:

— Жодного кроку з променя ліхтаря!

Дівчина в білому спробувала щось сказати.

— Мовчати! — гаркнув чоловік.

Дорога вела до кільця гір. Там закінчувалися руїни старої фортеці. Після кількох урвистих і крутих поворотів між скелями дорога закінчилася. Але саме там завиднів у горі отвір, ніби зроблений людськими руками, — судячи з усього, відкрили його зовсім недавно. Дівчина в білому злякано озирнулась на людину позад себе.

— Пригнися і заходь усередину! — пролунав наказ.

Дівчина скорилась і опинилась у довгому коридорі, обличкованому білим мармуром. Від подиву ледь скрикнула поблідлими вустами. При світлі ліхтаря мармур дивно світився. Басовитий голос звелів знову:

— Прямо вперед!

Дівчина в білому отямилася. Вона йшла не між руїнами якоїсь давньої фортеці, а через зали замку, де хтозна-скільки часу не було жодної живої душі. Несподіване відкриття схвилювало її дужче, ніж усе інше. Всюди товстеленні гранітні, одягнуті в мармур старовинні колони підпирали лискучу стелю.

— Праворуч!

Вони прийшли на перехрестя, на справжнє перехрестя; тут збігалося троє мармурових відгалужень. Дівчина пішла у вказаному напрямку. Праворуч і ліворуч по коридору стояли навпроти одні одних по двоє великих металевих дверей. Дівчина в білому карбувала в пам’яті кожну деталь дороги, кожну колону, кожен східець, по якому піднімалася чи опускалася, кожні двері, повз які проходила.

— Прийшли!

Вони зупинилися навпроти іржавих металевих дверей. Чоловік із шрамом напружився, вперся плечем. Двері відчинилися. Дівчина в білому запримітила на металевих дверях просте пристосування, яким їх можна зачиняти знадвору. Таке саме пристосування було і всередині. Приміщення здавалося величезним. Останні хвилі сутінок накочувалися десь згори, покриваючи стіни кімнати кольоровим серпанком. Нишком звела погляд. Склепіння стелі десь далеко вгорі. Дівчина опинилася ніби в гігантському соборі. Склепіння підпирали масивні лискучі колони. Кімната була порожня. Мармурова підлога точнісінько така, як її зробили колись. У гладеньких холодних стінах чорніло кілька ніш. В одній з них стояв ліхтар. В іншій — глечик і ніж. Чоловік із шрамом простежив за поглядом Дівчини в білому… А вона роздивлялася приміщення. В кутку стояло ліжко. Просте похідне ліжко. Воно й було єдиними меблями в цій мармуровій кімнаті. Дівчина знову глянула на нішу, де був ніж, але не побачила вже його там.

Чоловік із шрамом повернувся йти. Пробудившись, наче від сну, дівчина кинулася за ним до дверей, але владний голос прикував її на місці:

— Я не люблю крику й вереску! Тихо! Побудеш тут поки що…

Двері зачинилися. Дівчина в білому почула гуркіт металевої штаби, яка перетворила мармурову кімнату на в’язницю. У розпачі метнулася до дверей, загрюкала слабенькими кулачками в холодний метал. Отямилася від болю. Вона полонянка в незнайомому замку! Машинально посунула металеву штабу впоперек дверей. Вийти не можна… Але ніхто не зможе й зайти сюди. Стомлена, розхвильована, дівчина в білому лягла на ліжко. Раптом у неї за спиною щось заворушилося… Жах спаралізував її, коли вона побачила щось темне. Вона не самотня в цій мармуровій в’язниці!.. Маленька темна істота притулилася до неї, потерлася вухом об плече. Кіт! Дівчина почала гладити кота, ніби забутого тут сотні літ тому, а тоді заговорила до нього, назвавши першим-ліпшим ім’ям:

— Філіппе! Любий мій, ми полонені, ти розумієш? Але не бійся! Не все втрачено, Філіппе. Адже ми розумники з тобою, ми трохи почекаємо і помалу підготуємо план втечі…

Поява цього лагідного кота подарувала дівчині надію. А Філіппе, ніби розуміючи її, почав тихо муркотіти свою предковічну пісню, яка швидко приспала дівчину.

Розділ V

1

З усіх черешняків Дан був найменш дратівливий і в нього найшвидше минала злість. Більш того, за словами Йонела, при ньому завжди була люлька миру. Ледве десь виникало якесь непорозуміння, як він був уже тут, ладний усіх