Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

примирити, причому іноді сам, як відкрила з невинним подивом Лучія, ставав громовідводом. Однак він ніколи не проклинав цієї ролі. Навіть навпаки, вона йому дуже подобалася, а згодом Дан навіть забув, що ця роль йому тільки подобається, так він звикся з нею. Віктор сказав якось, що без нього група черешняків була б неповною. Але не будемо брати всерйоз Вікторову репліку, її можна розцінювати просто як добре слово. Бо без Дана черешняки — то таки колектив. Але без Віктора, без Лучії, без Урсу, не кажучи вже про Тіка, годі навіть уявити товариство черешняків. Дан казав це дуже щиро. Він був переконаний, що не приніс у колектив ні великої кмітливості, ні хтозна-якої енергії, не додав відваги. У певні моменти він уявляв себе невеличким баластом, необхідним для збереження рівноваги. Оце і все його покликання в колективі черешняків: підтримувати рівновагу.

І тому, коли вчувалися перші грізні подихи бурі: сварка, розбрат, нелад, — Дан розумів, що настає пора відновлювати рівновагу. Йому потрібен був лише спільник. А потрібний спільник завжди в його розпорядженні: Тік. Тоді з місією доброї волі вони йшли на інших черешняків. Бо обидва думали тільки про єдність і товариство.

Отже, Тік негайно пішов з цією місією до сестри. Тільки йому відомими засобами добув десь якоїсь незвичайної розсади, прокинувся рано-вранці, коли ще півні не співали, покликав Цомбі й коротко звелів йому розбудити Марію. Собака радо прийняв наказ, а пустун, втупившись очима в шибку, чекав появи чорнявки, в якої очі будуть запухлі від сну, а коса розпущена; вони разом почнуть садити квіти, і серце в дівчини полагідніє.

Цомбі дуже обережно підійшов до вікна Маріїної кімнати, вискочив на стілець, але він так любив цю ніжну дівчину, що забув виконати наказ. Тік, гадаючи, що Марія стежить за ним з-за фіранок, бо сліпо вірив у свого друга й підлеглого, завзято взявся до роботи. Певен, що вона пильнує за кожним його жестом, малий перетворив невеличке садівниче заняття у справжній таємничий ритуал. Коли скінчилася розсада, він озирнувся навсібіч і, переконавшись, що ніхто його не бачить, попростував у протилежний кінець саду… але косуючи оком на вікно.

Лише трохи згодом, коли Марія ворухнула рукою вві сні, Цомбі згадав про своє завдання. Під страхом найчорніших передчуттів собака видав щось схоже на гавкіт, однак Марія не тільки не встала, але й послала вслід за ним капця та кілька слів, серед яких «поганюща шавка» найдужче образили Цомбі.

Проте, підозрюючи, хто це міг так брутально і так рано розбудити її, Марія швидко одяглася й сердито пішла шукати Тіка. Братик стрів її з найяснішим і найневиннішим личеньком, чого вона не бачила вже кілька тижнів підряд, а це ще дужче розлютило Марію.

— Як тобі не соромно! Коли я впіймаю ту шавку, то відрубаю хвоста й почеплю тобі на спину.

Маріїне зухвальство було занадто велике, щоб Тік дотримав обіцянки помиритися з сестрою.

Тому хлопець обізвався до Цомбі тепліше, ніж будь-коли:

— Була колись сестра у мене… Та дуже швидко вхопив її чортяка!.. Ходімо, Цомбі!

— Боягуз!

— Сорока!

— Стереотип!

— Бурбалабанда!

— Що-що ти сказав?

— А ти що хотіла? Ти ж назвала мене стереотипом! Я теж маю право сказати тобі все, що мені збреде в голову. Ходімо, Цомбі!

Так сталося, що, лише повернувшись до кімнати, Марія згадала про прикопану розсаду. А знадвору долинув розлючений братиків голос:

— Хоч би згадала про розсаду! Я так намучився…

Цомбі аж нетямився з радості, що йому не перепало. Але він так розвеселився, що Тік мусив дати йому прочуханки.

2

«Операція Урсу», за яку взявся Дан, теж виявилася не з легких. Передусім, Урсу не було вдома. І тоді Дан вирушив у поля шукати того, хто захворів на відлюдькуватість. Буває, іноді засунеш папірець, навіть записку в якусь книжку і забудеш, де саме поклав її. А коли треба, починаєш шукати. Береш з полиці книжку за книжкою, перегортаєш сторінку за сторінкою і врешті таки знаходиш її в першому томі, коли почав шукати з останнього, і в останньому, коли почав шукати від першого. Або знайдеш її в кишені. Щось подібне сталося й з Даном. Він шукав Урсу в усіх балках, яких тьма-тьмуща довкола міста, пройшов по болотах, надокучив людям своїми розпитами, а коли, зрештою, повернувся додому, стомлений, брудний, вкрай виснажений, то побачив Урсу в своєму садку, під тим самим крислатим горіхом. У Дана камінь скотився з душі.

— Ти давно мене чекаєш? — спитав він через силу.

— Зранку. Щопівгодини думав: «Через півгодини він неодмінно буде». І ти таки прийшов. Але скільки тих півгодин минуло, я вже й лік утратив. А де ж ти був?

— Тебе шукав.

— Де ти мене шукав?

— Краще спитай, де я тебе не шукав! Тільки тут і не шукав. І по всьому місту, і за містом, скрізь…

— І задля чого ти так трудився? — з острахом спитав Урсу.

— А ти мене навіщо чекав стільки часу?

Обидва замовкли… Урсу зрозумів, що мовчанка стає вже нестерпною:

— Віктор писав? Коли він повертається?

— А ти бачив Лучію?

Здоровань відчув, що червоніє до кінчиків вух:

— А чому ти мене про це питаєш?

— Бо вона тебе шукає! — збрехав Дан.

Урсу ніби прокинувся від важкого сну. Схопив Дана за плече і стиснув з такою силою, що бідолашний брехунець відчув себе приреченим на вічну пекельну муку.

— Вона мене шукала? Так? Це правда?

— Не шукала вона тебе! — отямився нарешті Дан. — Але що це сталося між вами? Ви збожеволіли обоє! Ніби з мене мало сварок між Тіком та його сестрою! Сьогодні вони, замість помиритися, ще дужче погризлись. Але лихо не без добра — вони хоч сваряться, як люди… Не так, як ви… А