Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

розбудила Тіка і все йому розповіла. Тік одразу її зрозумів, і, хоч не забув, як з нього насміялися, без вагання згодився піти до дівчини в білому, витягнути її з хати під будь-яким приводом, передати Маріїні вибачення й домовитися про зустріч. Аби не припуститися помилки й цього разу, братик одягнувся по-святковому.

Але, перш ніж вирушати до будинку дівчини в білому, Тік зробив чималий гак по місту. Він зайшов до парку привітати свою гальорку, зупинився потім перед «Продуктами», щоб одержати і швидко ліквідувати свій заклад, потім подався до діда Тімофте, але йому сказали, що старий пішов десь на село. Отже, так вийшло, що до помешкання дівчини в білому він прибув перед обідом.

Вигляд у Тіка був такий, що навіть собача не впізнало в ньому вчорашнього зловмисника. Але й Тік не розгубився, побачивши на ганку бабусю. Він заговорив своїм чарівливим голосом, що так пасував до його вбрання:

— Доброго дня, бабусю… Я хотів би сказати вам…

У малого слова застрягли в горлі. Бабуся плакала. Він хотів був тікати, але його поява, певне, справила враження, бо він почув слабенький, майже благальний голос:

— Заходь, заходь! Кого ти шукаєш?

Тік ступив на ганок, чемно поцілував бабусі руку і тільки після цього відповів:

— Дівчину в бі… тобто Лауру…

Почувши ім’я «Лаура», бабуся знов приклала хусточку до очей. Плакала вона щиро.

— Я втратила її… Вона пішла… втекла… Я знов залишилась сама… Я не зрозуміла її, а вона не зрозуміла мене.

У Тіка обірвалося серце. Але він не міг повірити в те, що чув на власні вуха.

— Моя сестра хотіла б… — спробував він.

— Вона пішла, — зітхнула бабуся. — Втекла… Залишила мені тільки записку…

Острах нитками прошив пустунове серце. А що, коли все, що він почув, правда?

— Наша родина ніби проклята… Ніхто й знати не хоче ніякого пристановища й відпочинку, всім давай тільки гори, та руїни, та диких звірів. Господи-боже мій!.. Вона ж іще дитина, а пішла сама… А я ж так хотіла, щоб і при мені була якась жива душа… Тому й тримала її весь час у хаті, біля себе…

Бабуся була занадто нещасною, щоб зрозуміти, кому вона виливає свою журбу. Ангельський вигляд малюка розчулив її. Вона розгорнула аркуш паперу й почала читати, тихо шепочучи, ніби сама до себе:

«Пробачте мені, бабусю… вірте мені… я не хотіла, щоб ми мучилися обоє… я йду до своїх гір, у свої замки… між свої високі колони… Все те мене кличе, бабусю, кличе… А я йду тому, що люблю вас…»

Ридання знову струснули стареньким висхлим тілом, а Тік тихесенько, без звуку пішов.

3

Вузеньким здичавілим міжгір’ям дерся вгору маленький поїзд-лісовоз. На непокритих платформах примостилися натомлені люди. Сиділи тут старі, спираючись на повні бесаги, молодиці з дітьми на руках, чоловіки з сокирами, веселі юнаки, підлітки з допитливими поглядами, а серед них і чорнява кирпатенька дівчина, одягнута в сукню, що напередодні була, очевидно, дуже біла. З багажу в дівчини тільки рюкзак, теж почорнілий від вагонної кіптяви. Дівчина мовчала… Ніхто не заважав їй дивитися на небо, де не було ані хмарини. Дівчина в білому шукала фортеці й замки, а їх могло подарувати тільки безхмарне й безмежне небо.

Горяни навколо неї були настільки звичні до тутешньої краси, що не звертали на неї найменшої уваги. Говорили всі — хто охоче, а хто з нехіттю.

— Ти в Смереки їдеш?

— Еге.

— До лісу тільки чи далі, до заводу?

— Буде видно. Де платять краще та де краще ставляться до людей. А більше мені й не треба.

— А ви чули? Ніби знов знайшли золото… Це вже місяців три-чотири тому, ще тільки крига скресла, то ніби один чоловік витяг неводом золоті монети.

— Таке! Дитячі байки… Ось я чув…

— А я тобі скажу, що тут золота багато, хлопче, багато щирого золота… Десь тут є скарб… Про це і в старовинних книжках пишеться…

— А скільки вам років, дідусю?

— А скільки б ви мені дали? Ну-ну, цікаво!

— Сімдесят, я сказав би, але боюся вас образити.

— Та облиште! Я ж не баба.

— Ну ще п’ять.

— Більше.

— Невже вісімдесят?

— І ще чотири.

— А з вигляду ви — ніби парубок. Мабуть, ще й дівчата задивляються на вас.

— А в нашому селі є один дідок, Костаке Дзига його прозивають, то бачили б ви, як він бігає за курми! А йому ж уже вісім після сотні.

— А ви з якого села?

— Я? З Тартаків. А Дзига може вам розказати, скільки він вистраждав через те золото. Бо він усеньке життя прожив тут, у цих краях. Лісникував. І ночі не було, щоб хтось не навідувався туди, вгору, до Фортечки. Цілісіньку ніч ліс гув од їхнього стукоту. А що він міг зробити? Вони б його порубали на шматки.

— І знайшли що-небудь?

— Дзига каже, що таємницю скарбу ніхто не може знати. Тільки коли бог захоче, то кине щось у весняні води. А люди… вони тоді щось знайдуть. Люди зруйнували стіни, потрощили прикраси… Дехто й натрапляв на щось. Оце вже років п’ять-шість тому поніс один чоловік до міста, аж до Бухареста, кілька витребеньок, здав у музей. Не знаю вже, скільки тисяч леїв дали йому за них… І відтоді знову сюди плавом попливли злодії.

— Дивіться пильно, може, й зараз їх побачите.

— Та їх і справді тут, наче зайців восени. Торік піймали цілу банду розбійників, душ четверо, — вони никали по селах і навіть людей перестрівали. Їх суворо покарали. А я кажу, що таких треба вішати при