Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
— А чому б нам не піти туди? — здивувався Дан. — Хіба не можна?
— Чому ж не можна? Тільки не знаю, що вам удасться там побачити. Бо все, чого не порозтягали люди, дотрощили оті вчені. Хто їх знає, чого вони там шукають, бо не казали й слова. Люди подейкували, ніби шукали якісь кістки, але хіба можна тому вірити?
— І знайшли там якісь кістки?
— Так люди кажуть. Але то було давно. Ще тоді, коли брали звідти цеглу й каміння на хати.
— Як? — здивувався Тік. — Люди розібрали руїни?
— Усеньке село побудоване з тамтешнього каміння. А коли по правді казати, то на що воно могло ще придатися, те каміння? У нас люди хазяйновиті й хитрі. Мені дивно, що ви не чули про наше село. Злі язики навіть прислів’я про нас придумали: «Коли тобі в Вултурештах хтось дасть сливу, то стоятиме, поки не виплюнеш кісточку, щоб забрати назад!» Але то обмова. Колись, ще як у цих краях никали розбійники, а в наше село не потикалися, бо їм було страшно, то наші люди вдалися до хитрощів: вони залишили ніби без нагляду кілька худобин на покинутому обійсті, де навіть собака не тримався. Десь лише третього дня клюнули злодії. Люди їх схопили, розкрили їхню криївку й поділили між собою всі скарби, які знайшли в злодійському гнізді. Але то було давно, коли моя мати ще дівкою була…
— Видно, у вас є чим похвалитися… — спробував Дан узяти її на кпини.
— Та хіба тільки це? — вела далі дівчина. — Теж десь у ті часи, кажуть люди, селом пішла чутка, що приїхали до нас люди з міста шукати старовинні речі. Горщики, різьблену черепицю, ятагани та інші різні речі… Аби тільки все було старовинне. Сказали, що дадуть добрі гроші. Люди заходилися нишпорити по хатах і так позатирали речі, так подряпали їх, що всі горшки в хаті, казала мати, здавалися ніби від часів Ноя, а прадід так виточив свою шаблю, ніби вона була зроблена ще при Децебалові. А дехто ще й не таке витворяв. Люди стягали шматки черепиці з дахів, обсмалювали їх у приску й вимальовували на них візерунки, які тільки спадали їм на думку. Діло посувалося швидко… Скільки там було продано!.. Прибулі скупили тоді тисячі предметів, особливо багато купила висока й слабка з виду пані. Але один наш чоловік захотів переплюнути самого себе й виписав на трьох шматках постареної черепиці імена: Децебал, Траян і Мерару. Спершу пани аж запищали од радості. Але потім почали говорити між собою, казала мати, бо й вона була там: «А хто такий Мерару?» Їх покоробило це ім’я. А той телепень, що продав їм черепичини, не зміг утриматися, дурило. Він сказав, що це ім’я прадіда Мерару, попа з верхнього скиту. І тоді покупці ледь не знепритомніли. Вони почали обзивати наших людей розбійниками… Але ж наші люди не в тім’я биті. Коли ви вже купили — то все! Хіба ж то ми казали, що все це зроблено за Ноя? Ви прийшли до нас до хати і ледь не з рук виривали. І нічого обзивати нас, буцімто ми розбійники, бо ми можемо й келепи в руки взяти… Так і пішли ті пани без оглядки.
Тік, хоч як хвилювала його дорога до руїн, зайшовся нестримним сміхом, вислухавши кумедну розповідь дівчини.
— Господи! Ну й хитруни! Прадід попа Мерару!
— О, тут ще й не таке було! — захопилася дівчина з косою. — Теж тоді, коли мати дівчиною була. Прийшов нібито сюди якось штукар, ну, ото з тих, що по ярмарках ходять із картами: «Дивись, є король — нема короля». Обшахрував він перед тим сіл із вісім. Прийшло разом з ним ще четверо чи п’ятеро пройдисвітів і кожен зі своєю штукою. Люди подейкували, що всі вони злодюжки. А вони безперервно припрошували людей до ігрищ. Нене[8], кажуть, спробуй, нене, це ж тобі нічого не варто. А той бачить, куди воно гнеться. Ну, дідусю, це ж безплатно. Дідусь дивиться, але не зважується. А один умовив-таки зіграти з ними в «Є король — нема короля». Трьома картами. І спорожнив йому весь пояс. Але гаспидники не заспокоїлися. Береш два поли[9] за пояс? А чоловікові що робити? Віддав його за два поли. І почав вигравати. Повернув свої гроші. Шахрай каже: «Спробуй ще, нене». «Але на всі гроші», — відповідає дід. «На всі». І виграв. Шахраї розлютилися. Вони примушували його грати ще. І він весь час вигравав. Бачите, вони, шахраї не втрачали надії до останнього. «Ну! — під’юджували його. — Ну, давай, адже ти стільки виграв!..» А чоловікові що робити? Грає. Виграє. Розбійники аж нетямляться од злості. Але нічого не можуть вдіяти, бо все село зібралося біля них. А ті знай підбивають його грати. «Дивись: є король — нема короля, де і який є король». Я теж таке бачила на ярмарках, але я не дурна сунути носа не в своє просо. Шахраї ж не вгавають: «Давай грати, куди ти так квапишся?» А потім почали просити людей: «Продаю новий одяг за два поли!» Люди, звісно, чому б не купити, купили й одежу, потім і взуття, і ще не знаю, що там. Потім попросили шахраї того чоловіка дати їм одного пола, аби було за що бодай вина випити. Чоловік дав їм, але вони і його програли. І пішли шахраї із села тільки в спідньому, та їхні собаки потяглися за ними. Отак той чоловік, спершу програвши пояс, потім розбагатів. А згодом люди дізналися, що з виграного йому належала тільки половина. Бо він змовився з одним із шахраїв, і той намітив карту. Чоловік поділився з ним, але все одно і йому залишилося ще багато грошей. Я вже й не можу сказати, скільки він купив волів та коней…
— Я побоююсь, аби й нам не довелося повертатися, як тим шахраям, — злякався Дан.
— Потім тут ще й не таке творилося, — дедалі більше розпалювалася дівчина. — І все це ще тоді, коли мати дівчиною була. Прибув якось у село новий жандарм, страшний, як чорт. Доти він перемінив вісім міст і скрізь підряд ставив хату своїм дочкам і внукам. Справжній тобі невдаха-жандарм, той старший сержант… Коли він прийшов
