Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Німець? — здивувався він і раптом перейшов на німецьку. — Тож вітаю вас, земляче! Ось чому мене відразу тягло до вас. Ми, німці, незвичайні люди. Наші серця пізнають одне одного, відчувають спорідненість, як і те, що всі ми належимо до одного народу, який колись прагнув бути єдиним. Німець, який став одним із апачів. Вам це не здається дивним?

— Не здається. Шляхи Господні часто здаються дивними, але вони завжди природні.

— Шляхи Господні! Чому ви говорите про Бога, а не про провидіння, долю, фатум, кісмет, випадковість?

— Бо я християнин і не дам позбавити себе віри в Бога.

— І правильно! Ви — щаслива людина! І маєте рацію: шляхи Господні часто здаються дивними, але вони завжди природні. Найбільші чудеса трапляються під впливом природних законів, а найбуденніші явища природи — це найбільші чудеса. Учений німець, відомий науковець, і ось — справжній член племені апачів. Це трохи дивно. Але шлях, який привів мене до цієї мети, — доволі природний.

Якщо цей чоловік на початку взяв мене зі собою просто з увічливості, то тепер він був радий можливості виговоритися. Вже незабаром я помітив, що він — людина надзвичайно глибока і розумна, але не зважувався поставити навіть найневинніше запитання про його минуле. Але він не був так само стриманий і відразу ж запитав, звідки я родом. Я намагався відповісти йому настільки детально, наскільки це його цікавило. Ми відійшли недалеко від табору і лягли на траву під деревом. Я міг уважно роздивитися його обличчя й міміку. Життя залишило на цьому лиці помітні сліди: глибокі вертикальні зморшки від минулих тривог, не менш глибокі горизонтальні сліди колишніх сумнівів, зиґзаґоподібні зморшки від нужди, турботи про хліб щоденний. Очевидно, що часто його очі зблискували темним вогнем ненависті, люті, страху чи й зневіри, але ось тепер його погляд був чистим і спокійним, як лісове озеро, якого не хвилює навіть найменший подув вітру, але яке настільки глибоке, що неможливо здогадатися, щó ж лежить у нього на дні. Після того, як він довідався про мене все, варте уваги, він лише мовчки кивнув.

— Ви стоїте на початку битви, яка для мене вже завершується. Але для вас це буде лише зовнішня битва, не внутрішня. У вас є Бог, ви маєте його в душі, і він вас не покине. А я втратив Бога, коли полишив батьківщину, і замість багатства, яким віра наділяє людину, взяв собі найгірше, щó тільки може мати людина, — нечисте сумління.

Після цих слів він уважно подивився на мене. І коли побачив, що моє обличчя залишилося спокійним, то запитав:

— Вас це не лякає?

— Лякає? Чому?

— Ви тільки подумайте — нечисте сумління!

— Ну і щó? Ви ж не були ні злочинцем, ні вбивцею. Ви не здатні на підлість.

Він потиснув мені руку:

— Я дуже дякую вам за таку оцінку! Але ви помиляєтеся. Я таки був злодієм і вкрав дуже багато! І це були надзвичайно великі цінності! Так, я був убивцею. Скільки невинних душ загинуло через мене! Я був викладачем у вищій школі, немає значення, у якій саме. І захоплювався ідеями Просвітництва. Моїм богом був розум. Моєю найбільшою гордістю було те, що я позбувся віри в Бога, і мені залежало на тому, щоби вміти довести, що така віра безглузда. Я був хорошим оратором і вмів переконати своїх слухачів. Бур’яни, які я старанно насаджував, вродили рясно, жодна насінина не пропала. Тож я був особливо небезпечним злодієм, публічним злочинцем, який крав у людей віру в Бога і довіру. А потім настав час революції. Хто не вірить у Бога, той не поважає й короля, зневажає будь-яку владу. Я офіційно виступав як вождь усіх невдоволених. Вони хапали слова з моїх вуст, п’янку отруту, яку я тоді вважав лікувальним бальзамом. Вони збиралися у натовпи й хапалися до зброї. А скільки їх загинуло в боротьбі! Я був їхнім убивцею, убивцею не лише в битвах. Скільки загинуло у в’язницях! Усі вони також на моєму сумлінні. Мене, звичайно ж, старанно шукали. Я утік і виїхав із батьківщини, ні про що не замислюючись. Жодна жива душа за мною не плакала. У мене більше не було ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер, ані інших родичів. Жодна сльоза не впала за мною, але скільки людей плакало через мене. Та я про це не думав, аж поки усвідомлення цього факту не вдарило мене по голові, ніби блискавка, і не змусило прикипіти ногами до землі.

До моменту, поки я не опинився біля рятівного кордону, мене завжди переслідувала поліція. Якось я втікав через фабричний двір. Цілком випадково пробіг через крихітний сад і втрапив до бідної хатини, де жили мати з донькою. Вони заховали мене, бо, як сказали мені ці дві жінки, їхні чоловіки були моїми соратниками. Потім вони сиділи біля мене в темному кутку і розповідали про свої жалі. Вони були бідні, але задоволені життям. Донька вийшла заміж лише рік тому. Її чоловік чув одну з моїх промов, і це спокусило його. Він узяв на наступний мітинг свого тестя, отрута подіяла й на того. Я позбавив цих чотирьох чудових людей щастя. Юнак загинув на полі бою, що не був почесний, а старий батько втрапив на багато років до в’язниці. Це розповіли мені жінки, які врятували мене — того, хто спричинився до їхніх нещасть. І вони назвали мені моє ім’я як ім’я того, хто звів зі світу їхніх чоловіків.

Це й було тим ударом блискавки, яка влучила у мене. Божа справедливість врешті досягла мене. Я залишився на свободі, але був приречений