Віннету І - Карл Фрідріх Май

на такі муки сумління, до яких мене не міг би засудити жоден прокурор. Я пересувався зі штату до штату, ніде не міг знайти собі спокою. Я страшенно мучився. Раніше я часто опинявся на межі самогубства, але невидима Божа рука завжди стримувала мене від цього. Після багатьох років мук і каяття я нарешті дістався до одного німецького священика у Канзасі[33], який відчув мій внутрішній стан і змусив розповісти йому все. І, на своє щастя, я це зробив. Після тривалих сумнівів, зневіри і впертості я нарешті знайшов віру й душевний спокій. Боже, як я тобі за це вдячний!

Він вдихнув, склав руки, на якийсь час замовк, а потім продовжив:

— Аби зміцнити свій дух, я втік від світу і від людей. І пішов у пущі. Але не тільки віра дає сили. Дерево віри повинно давати плоди конкретної праці. Я хотів діяти, але щоби результати моїх дій були цілковито протилежними до моєї попередньої діяльності. І тут я зауважив, як червоношкіра раса марно намагається чинити опір винищенню. Я побачив, як збиткується вбивця з тіла цієї раси, і в мені закипіла лють, співчуття і людинолюбство. Доля червоношкірих визначена, я не можу їх урятувати. Але одне залишилося в моїх силах: полегшити цю смерть і додати любові та примирення в це конання — це я можу. Тому пішов до апачів і навчився допасовувати свої вміння до їхніх звичаїв. Я б хотів, аби ви ближче познайомилися з Віннету, він — мій найкращий витвір. Цей юнак неймовірно обдарований. Якби він був сином якогось європейського володаря, то неодмінно прославився би і на війні, і як поборник миру. Але оскільки він індіанець, то загине разом зі своїм народом. Якби я міг дожити до дня, коли він перейде у християнство! А якщо цього не трапиться, то я би хотів принаймні до кінця своїх днів залишатися біля нього в небезпеці і злиднях. Він — мій духовний син. Я люблю його більше, ніж самого себе. І якби мені одного дня випало щастя прийняти у своє серце призначену йому смертоносну кулю, то я з радістю помер би за нього, подумавши, що ця смерть є ще й справедливою розплатою за мої колишні гріхи!

Клекі-Петра замовк і опустив голову. Я був глибоко вражений, але мовчав, бо мені здалося, що будь-яке висловлене мною зауваження після такої сповіді звучатиме недоречно. Але я взяв його долоню і щиро потиснув. Він зрозумів мене і кивнув, а потім потиснув долоню у відповідь. Ми помовчали ще трохи, згодом він промовив:

— Цікаво, чому я розповів вам це все? Бачу вас сьогодні вперше і, мабуть, не побачу вже ніколи. Чи це також воля Божа, що ми зустрілися? Ви самі бачите, що я, той, хто раніше відкидав Бога, тепер шукаю будь-яку можливість побачити в усьому Його волю. Я відчуваю щось дивне, мені тривожно і млосно біля серця, але це не болісне відчуття. Схожі переживання виникають, коли дивишся, як восени з дерев падає листя. Цікаво, як листок мого життя опаде з дерева? Тихо і спокійно? Чи його зірвуть ще до того, як настане його пора опадати?

І він подивився в долину внизу поглядом, сповненим тихої несвідомої туги. Звідти до нас наближалися Інчу Чуна і Віннету: я побачив їх ще здалеку. Вони сиділи кожен на своєму коні, а коня Клекі-Петри вели за вуздечку. Ми підвелися, щоби піти до табору. Інчу Чуна і Віннету приїхали туди одночасно з нами. Нас зустрів Раттлєр із червоним набряклим обличчям, зробивши кілька кроків нам назустріч. За короткий час він випив стільки, що більше вже просто не міг. Жахливий чоловік! Його погляд був страшним, як у дикого бика, який збирається напасти. Тож я вирішив віднині пильно стежити за ним.

Вождь і Віннету злізли з коней і рушили до нас. Ми стали в широке коло.

— І як? Мої білі брати вже вирішили, що робитимуть далі — залишаться тут чи подадуться геть? — запитав Інчу Чуна.

Головний інженер спробував досягти компромісу:

— Навіть якби ми хотіли послухатися вас і піти геть, то ми мусимо залишитися ще на якийсь час, бо до цього нас зобов’язують отримані раніше накази нашого керівництва, — пояснив він. — Я ще сьогодні надішлю гінця до Санта-Фе і зроблю запит. А вже потім зможу дати відповідь.

Це була непогана ідея, бо поки посланець повернеться, то ми вже зможемо завершити свою роботу. Але вождь упевнено заперечив:

— Так довго Інчу Чуна чекати не буде. Мої білі брати змушені сказати негайно, щó вони робитимуть.

А Раттлєр за цей час налив собі ще бренді до склянки і прийшов до нас. Спершу я подумав, що він хоче сказати щось мені, але він, затинаючись, звернувся до індіанців:

— Якщо панове індіанці вип’ють зі мною, то ми виконаємо їхнє прохання і підемо геть. По-іншому — ні. Хлопець має стати першим. Ось вогняна вода. Віннету!

Він простягнув йому склянку. Віннету заперечно махнув рукою і відступив крок назад.

— Що? Ти не хочеш випити зі мною? — обурився Раттлєр. — Це страшна обрáза. Ось тобі бренді в обличчя, ти, клятий червономазий! Тепер злизуй його, якщо не хотів випити!

І ще до того, як хтось із нас устиг його зупинити, Раттлєр виплеснув юному індіанцеві вміст склянки в лице. Відповідно до індіанських звичаїв, це була смертельна обрáза, на яку миттєво відреагували: Віннету вдарив п’яного кулаком в обличчя, і той