Віннету І - Карл Фрідріх Май

Щоб не тягнути ведмедя надто далеко, за час моєї відсутності табір пересунули трохи ближче до місця, де я вполював звіра. Туша була настільки важкою, що знадобилися сили десятьох чоловіків, аби перетягти її через кущі до вогню.

Попри те, що я повернувся дуже пізно, окрім Раттлєра, ніхто ще не спав. Його змушені були перенести до нового місця табору, кинувши у траву під кущем. Він відсипався зі свого сп’яніння. Говарда вже поховали. Сем зняв хутро з ведмедя, але м’яса не чіпав. Після того, як я зліз з коня, Сем сказав мені:

— Куди ви пропали, сер? Ми не могли вас дочекатися, щоби скуштувати нарешті ведмежатини, але без вас не можемо розрізати тушу. Я наразі роздягнув ведмедя. У нього був такий чудовий кравець, що на цьому одязі не виявилося ні складочки, качка б мене копнула. Сподіваюся, ви не маєте нічого проти? А тепер скажіть, як ми повинні поділити м’ясо! Ми збираємося ще до того, як ляжемо спати, посмажити шматочок.

— Діліть, як хочете! — відповів я. — М’ясо належить усім.

— Гаразд, але я хочу вам дещо сказати. Найсмачніші — лапи. Нічого смачнішого за ведмежі лапи просто не існує. Та перш ніж вони наберуть належного смаку, вони мусять полежати довший час. Найкраще вони смакують тоді, коли в них вже заводяться хробаки. На жаль, так довго чекати ми не зможемо, бо я побоююся, що незабаром прийдуть апачі і зіпсують нашу учту. Тож ми б хотіли взятися за лапи вже сьогодні, щоби насолодитися ними ще до того, як нас перестріляють червоношкірі. Ви нічого не маєте проти, сер?

— Ні.

— Гаразд. Тоді до приємної роботи, качка б мене копнула!

Він відрізав лапи і розділив їх на стільки частин, скільки в таборі було людей. Я отримав найкращий шматок передньої лапи, загорнув її і відклав убік, інші тим часом поспішили посмажити своє м’ясо. Я був голодний, але їсти мені не хотілося, хоч як суперечливо це звучить. Після тривалої і виснажливої їзди верхи у мене назріла потреба щось з’їсти, але я відчував, що зробити це не годен. Я все ще не міг перестати відтворювати у своїй уяві сцену вбивства. Подумки я бачив нас із Клекі-Петрою, як ми сиділи під деревом. У моїх вухах звучали його зізнання, які тепер видавалися мені останньою сповіддю. І я не міг відкараскатися подумки від звучання його останніх слів, які стали передчуттям близької смерті. Справді, листок його життя відпав від дерева не тихо і спокійно, а був насильно відірваний. Та ще й якою людиною, а з якої причини! Вбивця все ще був п’яний і лежав у траві. Я міг би застрелити його, але мені було огидно навіть думати про це. Огида стала причиною й того, що обидвоє апачів не вбили його на місці. «Вогняна вода», — сказав Інчу Чуна так зневажливо, як тільки міг. Скільки звинувачень і докорів було в цьому одному слові!

Якщо у всій цій історії і було щось здатне хоч якось примирити мене з таким кривавим її завершенням, то це той факт, що Клекі-Петра помер на руках Віннету і що його серце впіймало призначену для Віннету кулю. Це було його останнім бажанням. Тобто ні! Його останнім бажанням було прохання, щоб я залишився біля Віннету і завершив почату ним справу. Чому він звернувся з цим саме до мене? Ще за кілька хвилин до того він казав, що ми з ним, мабуть, ніколи більше не зустрінемося, тобто мій життєвий шлях не мав би привести мене до апачів, а потім раптом дав мені завдання, для виконання якого мені довелося б увійти з цим племенем у якнайтісніший контакт. Невже сказане ним нічóго не означало, а було маренням умирущого? Чи, навпаки, у момент помирання, відходу від близьких, коли душа вже пливе в потойбіччя, в останні миті життя, людині дано зазирнути в майбутнє? Здається, що останнє — таки правда, бо згодом я все ж зумів виконати прохання Клекі-Петри, хоча спершу здавалося, що нова зустріч з Віннету може принести мені лише неприємності.

Чому я взагалі так раптово дав обіцянку вмирущому? Зі співчуття? Мабуть. Але була ще одна причина, навіть якщо я не до кінця усвідомлював її: Віннету справив на мене надзвичайно сильне враження, такого сильного враження не справляла на мене ніколи жодна інша людина. Він був не набагато старшим за мене, але явно переважав мене в усьому! Це я зауважив одразу: серйозний, гордий і ясний погляд його оксамитово-м’яких очей, спокійна впевненість постави і кожного руху, а також тінь глибокого мовчазного болю, яку, як мені здалося, я помітив на його вродливому юному обличчі. Усе це пройняло мене до глибини душі. Якою вартою поваги була їхня з батьком поведінка! Будь-хто на їхньому місці, білий чи червоношкірий, відразу ж кинувся б убити Раттлєра. Але ці двоє навіть не подивилися в його бік, не зрадили жодним порухом своїх почуттів. Хто ми такі проти них!

Я сидів біля вогнища і думав про це все, поки інші ласували м’ясом. Тут Сем Гоукенс поторсав мене за плече:

— Що з вами, сер? Ви що, не голодний?

— Я не буду їсти.

— Справді? Ви вважаєте за краще повправлятися у головоломках? Я маю на увазі лише те, що не варто захоплюватися цим. Мене також страшенно дратує те, що трапилося, але справжній