Віннету І - Карл Фрідріх Май

І він хотів було піти геть. Але оскільки у цей момент знову отямився Раттлєр, то Гоукенс звернувся просто до нього:

— Послухайте мене, містере Раттлєре! Я мушу вам дещо сказати. Ви знову напали на мого юного друга. Якщо ви дозволите собі це ще раз, то я особисто подбаю про те, щоб у майбутньому ви більше ніколи не мали такої можливості. Моє терпіння вичерпалося. Затямте це!

І вони разом зі Стоуном і Паркером пішли геть. А Раттлєр скривився і кинув на мене розлючений погляд, але не сказав ні слова. Він нагадував міну, яка може вибухнути будь-якої миті.

Обидвоє індіанців і Клекі-Петра опустилися на траву. Головний інженер сидів навпроти них, але вони не поспішали починати розмову. Хотіли зачекати, допоки повернеться Сем, аби почути його думку. Він повернувся вже через кілька хвилин і здалеку закричав:

— Який ідіот вистрілив у ґрізлі, а потім утік! Якщо не збираєшся з ним битися, взагалі не треба стріляти, треба дати ведмедеві спокій і не дражнити без потреби. А на Говарда страшно глянути! І хто ж убив ведмедя?

— Я, — вигукнув Раттлєр.

— Ви? Чим?

— Кулею.

— Саме так. Це правда.

— Я й не сумнівався!

— Так. Ведмідь здох від кулі.

— Отже, він належить мені. Ви чуєте, люди? Сем Гоукенс проголосував за мене! — радісно горлав Раттлєр.

— Так. За вас. Ваша куля пролетіла повз його голову і зачепила хіба край вуха. А ґрізлі, як відомо, помирає на місці, коли йому відстрелять шматочок вуха. Але тільки одна з куль зачепила вухо. Якщо навіть стріляв ще хтось, то більше не влучила жодна куля, коли говорити про кулю з рушниці! Бо в обох очах сидять кулі з револьвера, вони осліпили тварину. Але не вбили. Натомість чотири вправних удари ножем убили — два біля серця і два точно в серце. А тепер скажіть мені ще раз: хто штрикнув ведмедя ножем?

Я зголосився.

— Тільки ви один?

— Більше ніхто.

— Тоді ведмідь ваш. Але оскільки в нас тут спілка, то тільки вашим є хутро, а м’ясо належить усім. Але ви вирішуєте, як саме його розподілити. Такий закон Дикого Заходу. Щó скажете на це, містере Раттлєре?

— Ідіть до чорта!

Опісля Раттлєр вигукнув ще кілька проклять, а потім пішов до бочки з бренді. Я побачив, як він налив собі випивки до горнятка, і зрозумів, що тепер він питиме, допоки не впаде на землю непритомний.

Питання права на здобич вирішили, тож Бенкрофт дозволив вождеві апачів висловити своє побажання.

— Це не побажання, а наказ, що його хоче висловити Інчу Чуна, — гордо відповів на це індіанець.

— Але ми не слухаємося нічиїх наказів, — не менш гордовито сказав йому головний інженер.

На обличчі вождя промайнуло щось подібне до люті, але він стримався і сказав:

— Ми би хотіли почути від нашого блідолицього брата відповіді на деякі запитання. Правдиві відповіді. Чи наш брат має дім там, де він живе?

— Так.

— А землю біля дому?

— Так.

— А якби сусід надумав побудувати дорогу через ділянку нашого брата, чи брат би це стерпів?

— Ні.

— Землі по той бік Скелястих гір і на схід від Міссісіпі належать блідолицим. Щó б ви сказали, якби індіанці вирішили побудувати там залізні стріли?

— Ми би їх вигнали.

— Мій брат сказав правду. Але тепер нехай він надалі буде чесним і справедливим. Блідолиці приходять сюди, на цю землю, яка належить нам. Вони відловлюють наших мустангів, убивають наших бізонів, шукають у нас золото і дорогоцінні камені. А тепер хочуть ще й побудувати довгу дорогу, якою їздитиме їхній вогняний кінь. Цією дорогою сюди прибуде ще більше блідолицих, які зваляться нам на голову і заберуть у нас ті крихти, що нам ще залишилися. Що ви на це скажете?

Але Бенкрофт мовчав.

— Хіба в нас менше прав, ніж у вас? — продовжував Інчу Чуна. — Ви називаєте себе християнами і постійно говорите про любов. А в той же час прагнете тільки обкрадати нас і грабувати. Але ми повинні бути з вами чесними. Хіба це любов? Ви кажете, що ваш Бог — це добрий батько всіх людей, як білих, так і червоношкірих. Але насправді нам він — названий батько, а вам — справжній? Хіба раніше вся земля тут не належала червоношкірим людям? У нас її забрали. А щó ми отримали за це? Злидні, злидні і ще раз злидні! Ви відганяєте нас усе далі, і ми опиняємося у все більшій тісняві, тож скоро просто задихнемося від браку повітря. Навіщо ви це робите? Від безвиході, бо вам нема куди подітися? Ні, з жадібності, бо у ваших країнах ще достатньо місця для мільйонів людей. Але кожен із вас хоче бути володарем цілої країни, великої території. Натомість червоношкірий не має права ні