Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Джентльмени, чи ви здуріли? Щó може довести двох білих до того, щоби вони стріляли одне в одного? Зупиніться!

Ми озирнулися туди, звідки долинали ці слова, і побачили чоловіка, який виступив із-за дерева. Це був невисокий худорлявий горбань, убраний майже як індіанець. Важко було роздивитися, білий він чи червоношкірий. Різко окреслені риси обличчя свідчили радше про індіанське походження, а от засмагла шкіра, ймовірно, раніше була білою. Його голова була неприкрита. Сиве волосся звисало до плечей. Одяг складався з індіанських шкіряних штанів, мисливської сорочки з такої ж шкіри і простих мокасинів[30]. У нього була рушниця і ніж. Його погляд був бадьорим, і, попри свою непоказну зовнішність, він зовсім не видавався смішним. Лише грубі та обмежені люди крутять носом, зауваживши в людини тілесні недоліки. До таких належав і Раттлєр, який іронічно засміявся, побачивши незнайомця.

— Вітаннячко, що це за нещастячко до нас приблудилося? Хіба на чудовому Заході бувають такі люди?

Чужинець спочатку зміряв його поглядом із голови до ніг, а потім відповів спокійно і розважливо:

— Дякуйте Богові, якщо всі ваші органи здорові! Але щоб ви знали, людину оцінюють не лише за її виглядом, а й за серцем та духом, і тут я не мав би соромитися порівняння з вами.

Він зробив рукою зневажливий жест і повернувся до мене.

— Але ж ви і силу маєте в руках, сер! Мало хто зможе так просто повторити цей ваш кидок людини у повітря. Мені було дуже приємно спостерігати за цим.

Потім він копнув ногою ґрізлі і з жалем промовив:

— Ось він, той, кого ми шукали. Але ми запізнилися. Шкода!

— Ви хотіли вбити його? — запитав я.

— Так. Учора ми знайшли його сліди і стежили за ним, прочесали все довкола, а коли нарешті дісталися до потрібного місця, то змушені визнати, що роботу вже зроблено.

— Ви говорите у множині, сер. Ви не один?

— Ні. Зі мною ще два джентльмени.

— Хто вони?

— Я вам це скажу, як тільки дізнаюся, хто ви такі. Самі знаєте, що в цих місцях неможливо бути занадто обережним. Бо зустрічаєш значно більше поганих людей, ніж хороших.

Він кинув оком на Раттлєра і його людей, а потім продовжив привітніше:

— Зрештою, по людині відразу видно, чи можна їй довіряти. Я почув кінець вашої розмови і тепер маю свою думку про кожного з вас.

— Ми геодезисти, сер, — пояснив я йому. — Один головний інженер, четверо землемірів, троє провідників і дванадцять вестменів, які повинні захищати нас від небезпек і нападів.

— Гм, мені здається, що ви особисто не потребуєте ніякого захисту. Отже, землеміри? Ви працюєте тут?

— Так.

— Що за вимірювання?

— Для залізниці.

— Тут має проходити залізниця?

— Так.

— Тобто ви купили цю землю?

Коли він питав це, його очі стали колючими, а обличчя посерйознішало. Здається, у нього були причини про це питати. Тому я дав йому відповідь.

— Мене найняли, щоб здійснити вимірювання. А решта мене не обходить.

— Гм, гаразд. Але ж я думаю, що ви все одно добре знаєте, що земля, на якій зараз стоїте, належить індіанцям, а зокрема апачам із племені мескалеро[31]. Я точно знаю, що вони її нікому не продавали й не віддавали.

— А до чого тут ви? — крикнув йому Раттлєр. — Не лізьте в чужі справи, краще візьміться до власних!

— Так я і роблю, бо живу серед апачів із племені мескалеро.

— Ви? Не смішіть мене! Треба бути сліпим, аби не помітити, що ви білий.

— Але, попри все, ви помиляєтеся! Вам слід було би звернути увагу не на мою шкіру, а на моє ім’я. Мене назвали Клекі-Петра.

Мовою апачів, діалектум яких я тоді ще не знав, це ім’я означає щось на зразок Білий Батько. Раттлєр, здається, уже чув це ім’я, бо відступив крок назад, і з глузливою ноткою в голосі промовив:

— А, Клекі-Петра, знаменитий учитель апачів! Шкода, що ви горбань! Мабуть, червоношкірі хлопці постійно насміхаються з вас.

— О, мені це зовсім не заважає, сер! Я звик до насмішок хлопців, але дорослі ніколи такого собі не дозволяють. А