Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Про це ви також десь вичитали?

— Так.

— Гм. Мені здається, що у вашій легковажності винні саме книги, які ви читали. Бо в інших ситуаціях ви цілком нормальний, качка б мене копнула. Мені навіть здається, що ви додумалися б піти на сірого ведмедя так само, як учора поскакали на бізона.

— Якщо не буде виходу, то так.

— Виходу? Дурниці! Щó ви хочете цим сказати? Завжди є вихід, треба тільки хотіти!

— Ви маєте на увазі, що можна стати боягузом і втекти?

— Так, але це не має нічого спільного з боягузтвом. Тікати від ґрізлі — це не боягузтво. А нападати на нього — це гарантоване самогубство.

— Тут наші погляди не збігаються. Якщо ведмідь нападе на мене несподівано й не дасть мені можливості втекти, то мені доведеться захищатися. Або якщо він нападе на мого товариша, то мені теж слід буде допомогти. Це два випадки, в яких я не можу дозволити собі втечу. А крім того, я можу собі уявити, що справді добрий вестмен навіть без крайньої потреби може довести свою сміливість і знешкодити такого небезпечного звіра, а при нагоді й посмакувати його шинкою та лапами.

Мій добрий Сем обурився на ці мої слова.

— Ви просто невиправний, — вигукнув він. — І мені дуже страшно за вас. Просіть у Бога, щоби вам не довелося на власні очі побачити цю шинку і лапи! Хоча я цілком згоден, що нема смачнішого делікатесу, — це навіть смачніше за печеню з бізона.

— Мабуть, вам ще рано зараз турбуватися про мене, — заспокоїв я його. — Хіба в цій місцевості водяться сірі ведмеді?

— Чому ж ні? Ґрізлі трапляються всюди в горах. Вони тримаються біля річок, іноді забрідають навіть у прерії. Біда тому, хто зустрінеться з ґрізлі! Поговорімо про щось інше!

Сем, як і я, навіть не думав, що доведеться повернутися до цієї теми вже наступного дня, і то за цілковито інших обставин. А на той момент уже однаково не було як продовжувати розмову, бо ми наблизилися до табору, який пересунувся на солідну відстань уперед, бо під час нашої відсутності усі старанно працювали. Бенкрофт разом із трьома іншими геодезистами взявся до роботи, щоби продемонструвати свої здібності. Тут повернулися ми й викликали загальну цікавість.

— Мул! Мул! — вигукував кожен, побачивши нас. — Звідки він у вас, Гоукенсе?

— Щойно надіслали, — серйозно відповідав я.

— Це неможливо! Хто?

— Експрес-поштою, бандероль за два центи. Показати вам конверт?

Хтось сміявся, а хтось лаявся. Але мета була досягнута: ніхто більше ні про що не питав. Я не знаю, чи розповів Сем правду Дікові Стоуну та Віллу Паркеру, бо відразу ж узявся до роботи геодезиста, яку перервали на момент нашого приїзду, а потім продовжили. Ми працювали аж до вечора і наступного ранку були вже в долині, де напередодні відбулося полювання на бізонів. Коли ми ввечері говорили про це, то я запитав Сема, чи не перетнемося ми там із бізонами, які, очевидно, знову рухатимуться через цю долину. Адже напередодні ми могли мати справу з розвідниками, а тепер слід готуватися до приходу основної групи. Але Сем лише похитав головою.

— І не думайте про таке, сер! Бізони не дурніші за мустангів. Розвідники, яких ми налякали, повернулися назад і попередили решту стада. Тепер воно рухатиметься в іншому напрямку і десятою дорогою оминатиме цю долину.

Коли настав ранок, ми перенесли свій табір до верхньої частини долини. Гоукенс, Стоун і Паркер не брали в цьому участі, бо Сем хотів об’їздити свою нову Мері, а двоє друзів допомагали йому у прерії, де ми впіймали мустанга. Там було достатньо місця, і їм ніхто не заважав.

Ми, геодезисти, насамперед подбали про перенесення вимірювальних пристроїв, у чому нам допомагали кілька підпорядкованих Раттлєрові людей. Він сам, а разом із ним ще кілька вестменів, тинялися околицями. І всі ми були зовсім близько від місця, де я вбив обох бізонів. Я здивовано зауважив, що туші велетенського вожака вже немає на місці. Ми підійшли ближче й побачили, що з місця, де він лежав, і до кущів тягнеться смуга прим’ятої трави завширшки приблизно півтора метра.

— Ого! Як таке могло статися? — здивовано спитав Раттлєр. — Коли ми забирали м’ясо, я добре роздивився обох бізонів: вони були мертві. Але виявляється, що цей ще був таки живий.

— Ви так думаєте? — запитав я його.

— Саме так. Чи ви вважаєте, що мертвий бізон міг би піти геть?

— А хіба він обов’язково сам повинен був піти геть? Його міг забрати хтось.

— Справді? Хто?

— Наприклад, індіанці. Ми знайшли трохи далі, вгорі, слід індіанця.

— Ого! Яким мудрим може бути, виявляється, ґрінгорн! Якщо його забрали індіанці, то звідки вони тоді прийшли?