Віннету І - Карл Фрідріх Май

Врешті він зосередив свою увагу на власних пораненнях, а не на тому, хто їх завдав. Тож він сів на землю, підняв передні лапи і, скрегочучи зубами, почав терти собі ними очі. Я вмить опинився біля нього, схопив ножа і двічі встромив його звірові між ребра. Той зараз же кинувся за мною, але не впіймав. Я не влучив у серце, і ґрізлі почав знову і з подвійною люттю шукати мене. Це тривало хвилин десять. Він уже втратив багато крові і підупав на силі. Потім знову опустився на землю, щоби схопитися за очі. Це дало мені можливість ще двічі вдарити його ножем. Цього разу я влучив краще. Поки я стрибнув убік, він похилився вперед, пройшов похитуючись ще кілька кроків прямо, потім знову назад, хотів було випростатися, але не спромігся, натомість упав на коліна і марно намагався потім підвестися на ноги, катуляючись у різні боки. Згодом витягнувся і завмер. Я знаю, що це була нечесна перемога. Але тоді я був ще початківцем і боровся за своє життя.

— Дякую тобі, Боже! — крикнув Раттлєр зі свого дерева. — Ця потвора мертва. Ми уникнули жахливої небезпеки.

— Не уявляю, в чому була небезпека для вас? — відповів я. — Ви ніби непогано подбали про себе. Тепер можете злазити додолу.

— Ні, ні, ще ні. Спершу перевірте, чи ґрізлі й справді мертвий!

— Він таки мертвий.

— Цього не можна стверджувати напевно. Ви не уявляєте, які живучі ці тварюки. Тож спершу подивіться!

— Для вас? Якщо вам цікаво, чи він ще живий, то самі подивіться! Ви ж відомий вестмен, а я лише ґрінгорн.

З цими словами я повернувся до його колеги, який далі висів на дереві. Він перестав стогнати і більше не рухався. Обличчя його було спотворене, а широко розплющені, наче скляні, очі витріщилися на мене. З його стегон звисало м’ясо, і було видно оголені кістки, з тулуба вилізли нутрощі. Я подолав страх і крикнув йому:

— Злазьте, сер! Я зніму вас із дерева.

Та він не відповів і навіть жодним рухом не дав знати, що розуміє мене. Тоді я попросив його друзів злізти з дерева і допомогти мені. Але знамениті вестмени не наважилися на це, аж поки я не копнув ведмедя кілька разів ногою і цим не довів їм, що тварина й справді мертва. Аж тоді вони злізли додолу і допомогли мені зняти з дерева покаліченого товариша. Це було непросто, бо його руки так міцно обхопили гілку, що нам довелося розводити їх силою. Він був мертвий.

Але ця жахлива смерть, здавалося, не надто вразила його приятелів, бо вони байдуже відвернулися від нього й дивилися на ведмедя, а їхній командир сказав:

— Ось все й помінялося. Перед тим ведмідь хотів з’їсти нас, а тепер ми його з’їмо. Поспішайте, чимшвидше освіжуємо тушу, щоби дістатися до шинки і лап!

Раттлєр витягнув свого ножа і опустився на коліна, щоби виконати сказане. Але тут втрутився я.

— Було би значно сміливіше з вашого боку спробувати силу своїх ножів на ньому, поки він був живий. А тепер уже надто пізно. Не напружуйтеся!

— Що? — кинувся він до мене. — Ви збираєтеся заборонити мені спекти собі його м’яса?

— Саме це я і збираюся зробити, містере Раттлєре.

— На якій підставі?

— На найбільш незаперечній у світі підставі. Це я убив ведмедя.

— Це неправда! Ви ж не будете стверджувати, що один ґрінгорн своїм ножем міг убити ґрізлі! Коли ми помітили його, ми стріляли.

— А потім швиденько позалазили на дерева.

— Але наші кулі влучили. І від них він урешті й помер, а не від кількох ваших ударів ножем, яких ви йому завдали, коли він був уже напівмертвим. Ведмідь наш, і ми зробимо з ним усе, що захочемо, зрозуміло?

І він справді збирався взятися до роботи. Але я попередив його.

— Руки геть від туші, містере Раттлєре, бо інакше я навчу вас слухатися мене! Зрозуміло?

А оскільки він і далі намагався встромити ножа у ведмеже хутро, то я вхопив його так, як він сидів, схилений над тушею, обома руками за стегна, підняв догори і шпурнув до найближчого дерева так, що аж захрустіло. У той момент мені було байдуже, зламає він собі щось чи ні. І ще поки він летів, я вихопив свій другий, ще заряджений, револьвер, аби швидко реагувати на можливі спроби насильства. Коли ж він підвівся, то зиркнув на мене лютими очима і витягнув ножа.

— Це вам так просто не минеться! Ви вже двічі вдарили мене, і я подбаю про те, щоби ви не зробили цього втретє.

Він уже збирався зробити крок у мій бік, але я виставив йому назустріч свій револьвер і сказав:

— Ще один крок, і я всаджу вам кулю в чоло. Заховайте ножа! Якщо ви не зробите цього, доки я порахую до трьох, я стрілятиму. Отже: один-два-і…

Та він і далі міцно тримав ножа, тож я й справді вистрелив би — ясна річ, не в голову, але