Віннету І - Карл Фрідріх Май

Яка велика різниця: мої білі товариші і ці, зневажені ними, індіанці! Почуття справедливості спонукало індіанців вступитися за мене, хоч вони й не зобов’язані були цього робити. І те, що вони таки сказали свою думку, свідчило про їхню відвагу. Їх було лише троє, і вони не знали, скільки ще людей є у нас. Вони наражали себе на небезпеку, зробивши наших вестменів своїми ворогами. Але вони про це, здається, навіть не думали. Повільно і гордо пройшли вони повз нас і вийшли із кущів. Ми — за ними. Там Інчу Чуна побачив устромлені в землю вимірювальні штанги, зупинився й повернувся до мене:

— Щó тут відбувається? Блідолиці хочуть виміряти землю?

— Так.

— Навіщо?

— Аби збудувати дорогу для залізного коня.

Його спокійний і самозаглиблений погляд раптом змінився. Очі люто зблиснули, і він квапливо запитав:

— Ти також належиш до цих людей?

— Так.

— І теж міряєш?

— Так.

— Тобі платять за це?

— Так.

Він подивився кудись понаді мною зневажливим поглядом і так само зневажливо сказав, звертаючись до Клекі-Петра:

— Твої повчання звучать дуже гарно, але вони рідко бувають правильні. Ось нарешті ми зустріли юного блідолицього зі сміливим серцем, але достатньо було запитати, чим він займається, і виявилося, що він приїхав сюди, щоби за гроші вкрасти нашу землю. Обличчя блідолицих бувають добрими і злими, але всередині всі вони однакові!

Якщо бути цілком чесним, то я не зміг сказати на своє виправдання жодного слова. Відчував себе присоромленим, бо вождь мав рацію. Все було саме так, як він сказав. Хіба міг я пишатися своєю професією?

Головний інженер разом із трьома іншими землемірами заховався в намет. Вони визирали у щілину, виглядаючи страшного ведмедя. Коли ж ми вийшли з кущів, то вони наважилися вилізти з намету і були здивовані чи навіть неприємно вражені візитом індіанців до нашого табору. Вони зустріли нас питанням, як ми врятувалися від ґрізлі. На що Раттлєр похапцем відповів:

— Ми застрелили його, і на обід будуть ведмежі лапи, а ввечері — печеня з ведмедя.

Червоношкірі подивилися на мене, чи я проковтну це. Вони явно очікували, що я щось скажу.

— Але насправді це я заколов ведмедя, — сказав я. — А біля мене троє свідків, які можуть підтвердити мої слова. Хоча цього вам може бути замало. Тому нехай суперечку буде вирішено, аж коли прийдуть і скажуть свою думку Гоукенс, Стоун і Паркер. А доти ведмідь буде лежати там, де лежить, і ніхто його не чіпатиме.

— До чорта! Ще не вистачало, щоб я слухався цієї трійці, — пробурмотів Раттлєр. — Я іду зі своїми людьми, щоби оббілувати тушу, а той, хто завадить мені, отримає півдесятка куль!

— Не поспішайте, містере Раттлєре, бо я змушу вас сповільнити темп, — попередив я. — Я боюся ваших куль значно менше, ніж ви боялися ведмедя. Мене ви на дерево не заженете. Так і знайте! Я не маю нічого проти, щоби ви пішли туди, але сподіваюся, що зробите це задля свого мертвого товариша, якого потрібно поховати. Ви ж не можете залишити його лежати там.

— Хтось загинув? — перелякано запитав Бенкрофт.

— Так, Говард, — підтвердив Раттлєр. — Цей бідака загинув через дурість іншого, а міг би врятуватися.

— Чому? Чию дурість?

— Він хотів зробити те саме, що й ми, — вилізти на дерево. І все було би добре, але цей дурнуватий ґрінгорн прибіг і розізлив ведмедя, а той кинувся від люті на Говарда і розірвав його.

Це вже було занадто. Я мало не втратив дар мови від несподіванки. Отак описувати те, що трапилося, та ще й у моїй присутності, було таки занадто. Тому я відразу ж поставив запитання Раттлєру:

— Ви переконані в цьому?

— Так, — відповів він і витягнув револьвер, бо сподівався від мене якоїсь дії.

— Говард міг би врятуватися і лише через мене не зміг?

— Так.

— Але я бачив, що ведмідь уже схопив його ще до того, як прибіг до вас!

— Це брехня!

Потяг у каньйоні Елк, що у Блек-Гіллс, Середній Захід (Південна Дакота, Вайомінґ). 1890 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Гаразд. Отже, тепер ви почуєте і відчуєте правду.

З цими словами я вирвав лівою рукою револьвер у нього з рук, а правою дав йому так сильно по