Подих диявола. - Томас Тімайєр

Почали збиратися люди. Цікаві погляди проводжали слонів, яких погоничі повели на водопій. Оскар помітив, що прийшли в основному старі й діти. Напевно, дорослі в цей час були на полях.

Старійшина уважно оглянув кожного з мандрівників. На Гумбольдті погляд його затримався найдовше. І це не дивно: двометровий широкоплечий дослідник у чорному сюртуку мав дуже значний вигляд.

— Мене звати Судах Байк,— сказав старійшина.— Від імені всього села радий привітати вас. Чи можу дізнатися, що вас сюди привело?

— Ми прийшли з іншого кінця світу,— підкреслено повільно й чітко відповів Гумбольдт.

Щоб пристосуватися до незнайомого діалекту, лінгафону потрібен був час.

— Ми прибули до вас, щоб оглянути вогнедишні гори.

Старійшина кивнув, немов цього пояснення було достатньо.

— Чи не небезпечно жити поблизу двох таких могутніх вулканів? — запитав Гумбольдт.

Судах здивувався.

— Ми ставимося до вогненних гір із великою повагою. Це боги, і як усі боги, вони примхливі. Якщо ми будемо слухняними, вони подарують нам родючий ґрунт і щедрий урожай. Більшу частину часу вони сплять. Проте, у деякі дні ми відчуваємо, як вони прокидаються. Тоді тремтить земля, і сухе повітря сповнюється гулом. Бувають дні, коли вони киплять від люті. Вони плюються вогнем і закидають нас камінням. Але досі наші молитви заспокоювали їх.

Він замовк.

Гумбольдт озирнувся, а потім тихо запитав:

— А чули ви про нещастя?

— Які нещастя?

Гумбольдт насупився.

— Я говорю про кам’яних.

Деякий час старійшина не міг підібрати слова.

— Звідки ви знаєте?..

Дослідник відкашлявся й зробив крок до Судаха:

— Я маю в дечому зізнатися. Коли я сказав, що ми тут через вогнедишні гори, я не сказав усієї правди. Насправді нас сюди привела легенда про кам’яних. Ми вирушили в такий далекий шлях, тому що до нас дійшов крик про допомогу. Кажуть, що над островом нависло велике лихо. Ми прийшли, щоб дізнатися, чи це тільки легенди, чи ж реальність.

Судах кивнув.

— Ви хочете знайти кам’яних? Хто ви такі? Боги?

— Боги? Ні.

— Тоді вам потрібно бути дуже обережними. Жоден смертний не може змагатися з ними. Вони несуть смерть.

— Ми про це дізнаємося. Можливо, ми й не боги, але ми маємо можливість вам допомогти. Чи можна попросити вас про нічліг та їжу? Саме собою зрозуміло, за прийнятну плату.

Судах завагався й, нарешті, вклонився.

— Це честь для нас.

Гумбольдт поліз у свій шкіряний мішечок і передав старійшині кілька монет. Потім вони всі разом розвантажили слонів і розмістили їх у вільній стайні, самі розташувалися в одній із хатин.

За годину всі вирушили до Бромо. Гумбольдт запропонував використати другу половину дня, щоб разом із Лілієнкроном попередньо оглянути ущелину. Для більш ретельної розвідки часу б не вистачило, але принаймні, вони зможуть скласти перше враження.

Слони спокійно й упевнено йшли вперед.

К ілометрів за два поросла травою долина розділилася на дві частини. Ущелина була такою глибокою, що Оскару навіть уявилося, як землю розрізав гострим ножем якийсь велетень.

Лілієнкрон спустився зі спини слона й нахилився. Він зачерпнув пригорщу землі й подивився, як вона просочилася крізь пальці. Обличчя в нього було напруженим, руки тремтіли від хвилювання.

— Ну як? — поцікавився Гумбольдт.— Що скажете?

— Те саме місце,— відповів Лілієнкрон.— Той самий ґрунт, ті ж самі стрімкі схили. Я був там, на іншому боці. Бачите, де починається ліс?

Він указав удалину. Дерев було практично не видно через високу вологість повітря. З котловану піднімався густий туман.

— Дивно,— пробурмотів Оскар.— Такий туман! Того дня, коли ви тут були, погода була така ж сама?

Лілієнкрон кивнув.

— Саме з цієї причини я й не зміг чітко роздивитися істоту. Там, унизу, не можна було й власної руки побачити. І раптом ця істота з’явилася просто переді мною.

— Туман і справді незвичайний,— Гумбольдт спробував розглянути щось за туманом у підзорну трубу, але не побачив нічого.— Якби це були випари сірки, то запах був би міцнішим.

Лілієнкрон похитав головою.

— Ні, це не сірка. Ну, можливо, зовсім трошки. Ледь-ледь пахне тухлими яйцями, але для випарів сірки запах занадто слабкий.

— Ви сказали, що істота була схожою на камінь,— сказав Гумбольдт.— Ви впевнені, що бачили не камінь?

— Вона ворушилася, скільки мені ще повторювати?

Вона нагадувала величезну брилу, але потім підвелася й підійшла до мене.

— А ви впевнені, що цей туман не впливає на розум? Деякі гази викликають галюцинації.

— А що ж тоді напало на мене й поранило? Стріла, яку ви бачили,— це теж галюцинація? Здається, ви усе ще сумніваєтеся. Після всього, що почули...

— Я навіть у своїй власній думці сумніваюся. Тому домагаюся таких результатів у роботі.— Гумбольдт опустив підзорну трубу.— Нічого не розібрати. Мабуть, не залишається нічого іншого, окрім як усе оглянути. Давайте шукати місце, де ми зможемо спуститися.

Лілієнкрон здригнувся.

— Я думав, ми просто хотіли подивитися й повернутися сюди завтра.

— Я передумав. Ви щось говорили про спуск?

Учений завагався. Оскара здивувала його поведінка. Юнаку здавалося, що Лілієнкрон просто не може дочекатися, коли дістанеться сюди.

— Так,— тихо відповів учений.— Говорив. Він має бути десь попереду. Але я наполягаю на