Подих диявола. - Томас Тімайєр

Тепер Оскар остаточно прокинувся. Гумбольдт кинувся назад у хатину й виніс арбалети і стріли. Прихопив він і рибальську сітку з мотузками. Квапливо попрямував до жіночої хатини.

— Сховай Шарлоту з Лєною,— сказав він Елізі.— Хочу спіймати одне з цих чудовиськ.

— Ти з глузду з’їхав?

— Ми ж прийшли сюди, щоб дізнатися, що це за створіння. Будь ласка, роби те, що я кажу.

Еліза гнівно блиснула очима.

— Я не можу тебе відмовити. Але хоч пообіцяй мені, що будеш обережним.

Він підморгнув:

— Обов’язково, ти ж мене знаєш.

— Аж надто добре,— вона цмокнула його в щоку й зникла в хатині з обома дівчатами.

Гумбольдт почекав, поки вони не зникли за дверима, і обернувся.

— Мені потрібна допомога.

Оскар був уже поряд:

— Що робити?

— Як добре ти вмієш кидати ласо?

Юнак криво посміхнувся:

— Краще за всіх у нашій групі.

— Чудово,— дослідник вручив йому сітку й мотузку.— Дималю, ти бачив Лілієнкрона?

— Він не виходив із хатини.

— Добре, ми маємо поквапитися. Ходімо, почнемо з палаючої стайні.

Тут праворуч від них пролунав крик.

Гумбольдт схопив арбалет, зарядив його й побіг у тому напрямку.

— Змінюємо плани,— кинув він на бігу.— Це зовсім близько.

На землі за однією з хатин вони виявили бабцю. Вона сиділа, затуливши обличчя руками. Гумбольдт хотів поговорити зі старою, але вона була занадто вражена.

— Ви щось бачили? Куди воно побігло?

Жодної відповіді, тільки ридання.

— Сюди,— покликав його Оскар.— Здається, я дещо знайшов.

Він указав на землю. Там були дивні сліди. Вони нагадували відбитки копит із пазурами. Великі сліди. Як у крупного бика, тільки трохи більш витягнуті. Дималь здригнувся.

— Упізнаєш? — запитав Гумбольдт.

Принц кивнув. На більше в нього не вистачило сил.

— Вони мають бути десь поблизу,— дослідник озирнувся.

— Так, але де? — знизав плечима Оскар.— Чому їх ніхто ніколи не бачить?

— Вони ненавидять світло,— пробурмотів Дималь.— Воно робить їх важкими й повільними.

— Нам потрібна ця істота живою,— сказав Гумбольдт.— Інакше ми нічого не зможемо сказати напевно.

Оскар почув, як у паніці затрубили слони. Пролунав тупіт, потім почулися чоловічі крики.

— Слони! — крикнув Гумбольдт.— Біжимо до слонів! Гумбольдт і Дималь кинулися вперед, а Оскар, у якого заплуталася мотузка, залишився ще на мить. Раптом він почув хрипке дихання. Зовсім поряд. Спочатку він вирішив, що це тварина, але згадав, що поблизу їх не було. Ні кіз, ні свиней, ні корів.

Серце стислося від страху. Юнака немов паралізувало. Там щось було. У тіні між будинками. Він міг бачити тільки силует, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти, що істота була величезною, широкоплечою, з рогами на голові. На обличчі в неї світилися червоні очі.

У ніс ударив дивний запах. Суміш землі та кориці. З горла істоти виривався глухий хрип, як у великого собаки. Вона гучно дихала, нерухомо причаївшись у темряві. Де Гумбольдт і Лілієнкрон? Оскар боявся навіть ворухнутися, навіть зітхнути. Стояв прямий, як ціпок. Напевно, істота реагувала на рух. Між ними на землі лежала смуга світла. Відблиски від палаючої стайні.

У голові плуталися думки. Сітка. Він може накинути її й спробувати втекти. Ні, це божевілля. Він бачив, які швидкі ці чудовиська. Крикнути? Теж не годиться. Поки інші сюди прибіжать, мине багато часу.

Затамувавши подих, він спробував якомога тихше відставити ногу назад. Реакція не забарилася. Почулося шипіння, у темряві блиснув ряд гострих, як голки, зубів. Очі перетворилися на щілинки. З темної маси простягнулася довга тонка рука. У світлі вогню зблиснула луска. Як у рептилії. Така ж сама, як і відбиток на камені.

У цей момент на нього впало світло смолоскипа.

— Оскаре?

Це Гумбольдт!

— Хлопчику, ти де?

Оскар хотів відповісти, але горло стислося від спазмів. Світло смолоскипа затремтіло й освітило руку. Вражаюче! Почувся тріск. Неначе кришилися камені.

— Оскаре, ти йдеш?

Світло стало яскравішим. Шкіра потемнішала. На землю посипався пісок.

Істота різко скрикнула й кинулася до юнака. Усе трапилося так швидко, що Оскар навіть не зміг її роздивитися. Він відчув сильний удар і впав на бік. Голова вдарилася об щось тверде, перед очима здійнявся вихор іскор. Він побачив, як істота зникла в темряві, а за нею зникли і його думки.

Зірки потьмяніли.

Усе почорніло.

Король Бхамбан важко дихав. Він різко прокинувся від глибокого сну. Спочатку він не міг зрозуміти, спить чи ні, але потім помітив, що до вікна кімнати проникає сріблясте місячне світло. Пізня ніч.

— Небо.

Слуга здригнувся й прокинувся. Втомлено потер очі.

— Що з вами, ваша величносте? Вам наснився жахливий сон?

— Сон? Ні. Занадто реально для сну. Мабуть, видіння,— відповів Бхамбан.— Я бачив село. Горіли смолоскипи. Металися й кричали люди. Вони в паніці. Щось їх дуже налякало. Серед них мій син.

— Дималь? Не може бути.

— Так, повір мені. Я бачив його, як наяву, як бачу зараз тебе. На ньому був той же самий одяг, як і тоді, коли він їхав.

— Але чому люди в паніці? Що їх налякало?

— Кам’яні.

Слуга широко відкрив очі.

— Ви їх теж бачили?

— Ні, але