Подих диявола. - Томас Тімайєр

Але чому б і не втілити свій план? Він іще всім покаже!

Потрібно почекати, і тоді іноземці напевно припустяться якоїсь помилки. Тоді їх можна схопити, заарештувати й робити з ними що завгодно. Усе закінчиться, не встигнувши початися. А що стосується кам’яних... Потім він і з ними розбереться. По одному, як казав його батько. По одному.

Наступного ранку...

П одорож на південь почалася незадовго до сходу сонця. Унизу, в долині, усе ще панувала ніч, але вершини гір уже м’яко позолотив світанок. На гілках дерев прокидалися перші птахи, раз у раз долинали щебетання або каркання.

Рівно о шостій караван рушив у дорогу. Їх супроводжували два погоничі слонів, які мали подбати, щоб усе було бездоганно, тож дві слонихи залишалися слухняними. Принц сів попереду й весело кивнув своїм підданим. Попрощатися вийшло всього кілька слуг, короля ніде не було видно. Імовірно, він радів, що нарешті позбувся непроханих гостей. Затягли пісню, стрепенулися прапори, слони вийшли за палацові ворота й попрямували вгору вузькою стежкою. Незабаром палац зник із виду.

Оскар вдихнув прохолодне повітря. Давно вже в нього не було такого відчуття волі. Йому потрібно було полоскотати нерви, потрібні були пригоди. Довге очікування не для нього. Можливо, це почуття пов’язане ще й із тим, що він їхав верхи, як і Гумбольдт із Елізою, а Шарлота, Лєна й Лілієнкрон сиділи на слонах. Не те щоб присутність дівчат була неприємною, але сьогодні він радів, що вони його не тривожать.

Минали години. Дималь виявився приємним супутником. Він розповідав про свою країну та її мешканців, знав масу цікавих історій. Оскару завжди здавалося, що діти з багатих родин зарозумілі й уявляють із себе казна-що, але Дималя це не стосувалося. Якби не цей дивний одяг, із ним було б так само легко, як і з будь-яким приятелем-безпритульником у Берліні. Оскар глянув на клітку, в якій сиділи двоє білих голубів.

— Навіщо тобі птахи? — поцікавився він.— Щоб подати якийсь сигнал?

— Ні,— похитав головою Дималь.— Це поштові голуби. Вони передадуть повідомлення. Якщо раптом щось трапиться, ми зможемо послати їх до палацу. Ти не знав цього?

— Зрозуміло,— сказав Оскар.— Я навіть уявити не міг, що ви тут...

— Такі прогресивні? — розсміявся Дималь.— Голубиній пошті вже понад тисячу років. Можливо, ми й відстаємо в технічних досягненнях, але мистецтво швидкої передачі інформації опанували вже давно. Думаю, цей спосіб діє швидше й більш безвідмовно, ніж ваші телеграфи.

— Можливо,— Оскар знову подивився на голубів.

Від думки, що вони зможуть надіслати повідомлення, полегшало.

Із кожним пройденим кілометром пагорби ставали дедалі крутішими. Вони обігнули Арджуно, і можна було розглянути його стрімкі, поцятковані численними дощами схили. У повітрі пахло вогнем і сіркою. У деяких місцях із-під землі пробивалася пара. Над головою загрозливо нависали темні хмари. Дорога звивалася по ущелині, що її під час сезону дощів затоплювала вода. Іноді шлях перепиняли величезні валуни, і доводилося спускатися зі спин слонів і обережно проводити їх уперед. Уздовж дороги лежали брили шлаків. Вони були такими пористими, що розсипалися, щойно до них доторкалися. Від останнього виверження вулкана минуло не так багато часу.

— Скільки ще до Поронга? — запитав Оскар.

Гумбольдт розгорнув мапу Яви й замірив відстань лінійкою.

— Якщо вірити мапі, то зовсім недовго. Нам потрібно подолати тільки це гірське пасмо й долину, що відокремлює Арджуно від Бромо. Там і розташований Поронг. Ще приблизно півгодини.

Підрахунки Гумбольдта виявилися правильними. Ледь вони обігнули гірський хребет, як побачили вдалині зелену долину. Між деревами звивалася вузенька річка, і трава зеленим килимом устеляла землю. За долиною загрозливо височів Бромо.

До села можна було потрапити маленьким містком. Оскар налічив у ньому сорок бамбукових хатин, розташованих навколо старого розлогого дерева.

— Ось і Поронг,— сказав Дималь.— Поселення тенгерів.

— Хто такі тенгери[5]? — поцікавився Оскар.

— Це гірський народ,— пояснив принц.— Вони живуть у цій місцевості вже майже чотириста років і розмовляють дуже дивним діалектом. Це індуси. Вони привітні й запопадливі, і не заперечуватимуть, якщо ми зупинимося тут, щоб перепочити. Слонам потрібно поїсти й напитися. Нам відпочинок теж не зашкодить.

— Як далеко ще до вашої ущелини? — звернувся Гумбольдт до Лілієнкрона.

— Складно сказати,— відповів геолог.— Я приїхав туди з півдня. Здається, котлован міститься там, за невисоким гірським відрогом,— він указав на південний схід.— Він має характерні обриси.

Гумбольдт подивився на мапу й кивнув.

— Ще принаймні п’ятнадцять кілометрів. Думаю, має сенс розкинути намети й запитати в тенгерів дозволу зупинитися тут на кілька ночей.

— Гарна думка,— схвалив Лілієнкрон.— Ми могли б звідси дістатися до котловану. Залишається сподіватися, що місцеві жителі поставляться до нас із розумінням.

Дималь легковажно посміхнувся.

— Це не проблема. Я знаю тенгерів. Якщо ви дасте їм трохи грошей, то вони, звісно ж, вам допоможуть.

— Випробуємо своє щастя,— Гумбольдт склав мапу й поклав її в сумку.

Місцевий старійшина виявився невисоким чоловіком із сивим волоссям, зморшкуватим обличчям і живими очима. Його одяг складався з квітчастих хусток, хрестоподібно перев’язаних на грудях шарфами. Поруч із ним стояв слуга й тримав над головою хазяїна парасольку. Як і майже скрізь на островах, жителі