Подих диявола. - Томас Тімайєр
Юнак посміхнувся:
— Схоже, ти не занадто високої думки про нашого намісника.
— Це так очевидно?
— Дуже,— підморгнув він.— Але я з тобою згодний.
— Нарешті-то наші думки збіглися.
Оскар зібрався було запитати, що вона має на увазі, але тут з’явився Дималь. Принц вийшов із палацу й рушив у бік Лєни й обох дослідників. Його темносиній костюм мінився в променях сонячного світла.
Шарлота примружила очі:
— Що йому потрібно?
— І гадки не маю. Незабаром дізнаємося.
— Він тобі подобається?
Оскар ненадовго замислився, а потім сказав:
— Мабуть. Ніколи в житті я б не подумав, що він син цього короля. Дуже відрізняється від свого батька.
— Мені він теж подобається. Я чула, він кілька років навчався в міжнародній школі й сюди повернувся зовсім недавно. Цікаво, що він збирається сказати.
Вона підхопилася й кинулася до інших. Оскар задумливо пішов слідом.
— Є новини,— сказав Гумбольдт.— Король Бхамбан вибачається, що замість себе доручив своєму синові показати нам палац і околиці. Більше того, він повідомляє, що допоможе нам в експедиції, забезпечить слонами й продовольством. Добре, правда?
— Не забувай, що Дималь супроводжуватиме нас як керівник,— посміхнулася Еліза.— Це честь для нас.
Принц склав руки й уклонився.
— Я із задоволенням поїду з вами. Мені дуже хочеться знову побувати на півдні. Там дуже красиво, багато вулканів. Але спочатку я покажу вам палац. Ви будете готові вирушати за півгодини?
— Звісно,— заявив Оскар.— Ось тільки розвантажимо слонів і можемо починати.
Спостерігач похмуро кивнув. Володар не помилився. Іноземці вирушили в дорогу, як він і пророкував. Їх було шестеро — троє чоловіків і три жінки,— це він міг розглянути здалеку, і це більш ніж дивно. Вони не схожі на місцевих. Колір шкіри, зріст, одяг — усе інше. І ще з ними була маленька тварина.
Спостерігач іще ніколи не бачив такої істоти. Вона виглядала безпечною, але ж ніколи не знаєш, чого очікувати. Краще бути напоготові й триматися насторожі. У своєму маскуванні він був упевнений. Навіть якщо вони підійдуть зовсім близько, не відрізнять його від каменю. Зараз вони саме піднімалися на Семеру. Їх супроводжував принц.
Спостерігач пригнувся й застиг. У нього був наказ — спостерігати, і він його виконував достеменно.
Дималь таємними стежинками вів мандрівників нагору від палацу. Він хотів показати гарячі джерела, розташовані на схилі вулкана. Підйом був крутим, і коли вони піднялися, довелося влаштувати привал.
Місце було дивне. З декількох місць із землі струменіла вода, що злегка пахла тухлими яйцями.
— Сірка,— прохекав Лілієнкрон.— Десь під нашими ногами водна артерія зіштовхується з розжареною лавою й нагрівається. Тиск пари виштовхує її нагору.
— Вода допомагає розслабитися і зцілює,— додав Дималь.— Ми використовуємо її вдома для ванн, які благотворно діють на дух і тіло. На півночі є й цікавіші чудеса. На схилах вулкана можна знайти діри, досить великі, щоб у них сховатися. Там із-під землі виривається сильний вітер. Такий сильний, що збиває з ніг дорослу людину. Ми називаємо його «нафасібліс», подих диявола. На Семеру сила-силенна таких дір. Потрібно дотримуватися обережності й не підходити до них близько. Там загинуло багато людей.
Поки всі уважно слухали розповідь королівського сина, Оскар піднявся на найближчий стрімчак і подивився вниз. Від виду, що перед ним розстелявся, захоплювало дух. Палацовий комплекс тягнувся схилом кілометрів на два. Поміж деревами виднілися десятки маленьких і великих дахів, між ними мерехтіли вогники.
— Ідіть сюди! — покликав він.— Я навіть не думав, що палац такий великий.
Усі зібралися біля нього й захоплено милувалися панорамою.
— Будівельники назвали його Тенга,— сказав Дималь.— Його побудували індуси ще в дев’ятому столітті. Це був найбільший храм міста. Бачите, далі є ще храми. Той, у якому ви зустрічалися з батьком, використовується для найрізноманітніших цілей. Як лазня, кухня, стайня, склад або резиденція офіційних гостей. Найбільший і найважливіший будинок — Лоро Йонггранг, справжній палац. Він присвячений богу Шиві. Рельєфи на внутрішній балюстраді розповідають легенду про Раму в сорока двох зображеннях.
— Чому твої предки обрали своїм місцем проживання індуський храм? — запитала Лєна.— У них якесь особливе ставлення до цієї релігії?
— Мої предки — індуси. Всі королі Суматри та Яви були індусами. Якщо не враховувати місцеві вірування, то індуїзм — найстаріша релігія на наших островах. Вона з’явилася задовго до буддизму, ісламу та християнства.
— А яка ж релігія існувала тут раніше? — поцікавився Гумбольдт.— Від неї ще щось залишилося.
— Тільки в окремих регіонах. Її поглинули більші культи.— Він помовчав.— Ви чули легенду про два острови?
Ніхто з мандрівників її не знав.
— Тисячу років тому на Зондських островах жило тільки два народи. Один називався анак, що означає «діти». Ці люди жили на Яві й були мирними селянами. Вони сіяли, косили, молилися язичницьким богам, і ті давали їм мир і багатство. Назва другого народу була тунгал, і жили вони на Суматрі. Тунгали були воїнами, керував ними король Сукарно. Племена цього народу постійно вели міжусобні війни. Сукарно був дуже багатий і могутній, але проти войовничості своїх підданих він був неспроможний. А оскільки він був хитрий і підступний, то придумав, як може зміцнити свою владу. Поки тунгали борються між собою, то ніколи не вийде з них сильних націй.
У Сукарно з’явився план. Він вирішив подарувати своїм князям землі, що розташовані на значній відстані, і в такий спосіб перетворити їх на своїх підданих. Але всі землі на Суматрі вже були розподілені, тому він вирішив захопити мирний острів анаків. Він пустив чутку,