Подих диявола. - Томас Тімайєр

— Чому?

Гумбольдт здивувався.

— Мені здається, ви знаєте, що чутки про те, що у вас відбувається, дійшли й до нас. Увесь світ стурбований.

Оскар очікував почути ще одне «чому?», але монарх, здається, передумав. Він знову подивився на листа і сказав:

— Нам не потрібна ніяка допомога. Це дрібниця. Вашій країні потрібно зайнятися своїми проблемами. А зі своїми ми й самі впораємося.

Його очі мерехтіли у світлі вогнів.

Оскар насупився. У нього з’явилося відчуття, що король бреше.

— А як же повідомлення про дивні створіння, що нападають на ваші села, що спустошують ваші будинки й викрадають ваших підданих? — вів далі Гумбольдт.— Вони не схожі на дрібниці.

— Відтоді, як я запропонував тягти жереб, у нас більше немає проблем,— відповів король.

Гумбольдт знову відкашлявся.

— При всій до вас повазі... Проблема все-таки існує, можливо, не така велика, як раніше. Ви лікуєте тільки симптоми, не звертаючи уваги на саму хворобу. Потрібно докопатися до суті, інакше це ніколи не скінчиться.

— Надайте це мені. Ви нічого не знаєте про цю країну, а беретеся давати мені поради. Не знаю, як до подібного ставляться у вас, але в нас це вважається образою. Ваші наміри, можливо, і добрі, але ми не маємо потреби у вашій допомозі. Удалого повернення додому. Аудієнцію закінчено.

Бхамбан склав руки і знову заплющив очі.

Оскар глянув на Шарлоту, але вона тільки знизала плечима. Вона теж була в здивуванні. Це все? Уся аудієнція? Король відмахнувся від них, як від настирливихмух. Чи передбачав батько, що таке може трапитися?

Гумбольдт не зрушив із місця. Він стояв, спираючись на свій ціпок, і дивився на короля.

За деякий час той розплющив очі. Здавалося, його здивувало, що гості ще тут.

— Іще щось?

— Так, дріб’язок,— відповів Гумбольдт.— Ви отримали мій подарунок?

Оскар зрозумів, що Гумбольдт влучив у яблучко. Обличчя монарха, що за мить до цього виглядало розслабленим і владним, раптом немов скам’яніло. На стиснених кулаках побіліли кісточки пальців.

— Отримали?

— Так,— король уперто підняв підборіддя.— І що?

— Він у вас із собою?

Ніякої реакції.

— Дістаньте.

Повільно й неохоче Бхамбан пошукав за спиною й дістав маленький матер’яний мішечок. Оскар упізнав його. Той самий, що його батько передав Ван Баккену.

— Тепер відкрийте,— голос Гумбольдта дзвенів, як скло. Тепер уже він наказував. Дивно, що король іще не покликав палацову охорону.

Замість цього він потягнув за шнурок і заглянув у мішечок. Там лежало щось світле. Камінь... ні. Оскар здивовано підняв брови. Той шматок тіста, що його дослідник використав, щоб зняти відбиток.

Монарх із відразою втупився у застиглу грудку. Верхній бік можна було добре розглянути у світлі ламп. На ній ясно видно було лусочку, якої вони так злякалися.

— Ви знаєте, що це таке? — очі Гумбольдта блиснули, як два чорні алмази.

Ледве помітний кивок.

— Добре,— задоволено сказав Гумбольдт.— Тоді ми обидва знаємо, про що йдеться. А тепер скажіть, ви хочете, щоб ми поїхали, чи буде краще, якщо ми допоможемо вам розібратися з цим питанням?

О півдні наступного дня Оскар, Лілієнкрон і Гумбольдт повернулися до храму. Ван Баккен супроводжував їх до Сурабаї, щоб вони могли взяти спорядження з «Пачакутека». Обидва їздові слони були обвішані ящиками й розгойдувалися, як кораблі під час шторму.

Що за дивні тварини! Оскар не міг намилуватися їхньою силою та незворушністю. Ніщо не могло позбавити їх спокою. Дорогою до Сурабаї він бачив, як слони переносили дерева для будівництва. Вони запросто обхоплювали стовбури хоботом і легко піднімали їх у повітря. Удома в Берлінському зоопарку в них теж було кілька індійських слонів, але порівняно з цими гігантами ті виглядали маленькими та кволими.

За знаком погоничів Памата Санья — так звали цих товстошкірих тварин — підігнули задні ноги, потім передні й повільно опустилися на землю. Поки погоничі пригощали їх хлібом, мандрівники спустилися зі слонячих спин.

Оскар присів у тінь і напився. Температура знову піднялася на запаморочливу висоту. Сорочка прилипла до тіла. До нього підійшла Шарлота й опустилася поруч.

— Ну, ви все зробили?

— Звісно,— відповів юнак.— Ми добре попрацювали. Особливо Лілієнкрон: у нього ящики були надто важкими. Цікаво, що в них? За вагою схоже на свинцеві пластини.

— Можливо, зібрання творів про геологію Яви. Книги дуже важкі. Ти не раз скаржився, коли переносив мій багаж.

— Ще б пак,— посміхнувся він. Оскар добре пам’ятав, як ледве не надірвався при їхній першій зустрічі.— Але що б там не було,— продовжив він,— за годину ми перевантажили все з борту корабля на слона. Гумбольдт закріпив «Пачакутек» кількома додатковими якорями на випадок, якщо почнеться шторм. Потім установив захист від злодіїв. Ну, ти пам’ятаєш, прикріпив до мотузяних сходів металевий дріт.

Вона кивнула.

— Природно. Сама думала, що це потрібно зробити.

Оскар відкусив шматок папайї і сказав із набитим ротом:

— І приєднав до дроту акумулятор. На випадок, якщо у Ван Баккена з’явиться нездоланне бажання потрапити на корабель. Якщо він випадково не надягне товсті рукавички й черевики з гумовими підошвами, то сильно обпалить пальці.

— Цей акумулятор важить півцентнера. Я раніше не розуміла, чому він завжди возить його із собою. А де, до речі, Ван Баккен? Я думала, він приїде з вами.

Оскар похитав головою.

— Залишився в Сурабаї. Сказав, що має зайнятися справами.

— Азартними іграми, пиятикою