Подих диявола. - Томас Тімайєр
— Ваша величносте? — слуга розгублено подивився на короля.
— Так, хіба ти не розумієш? — Бхамбан підхопився й загорнувся в саронг.— Це знак. Та година, якої ми так довго чекали, настала. Ми маємо збиратися.
— Але... Пане,— слуга похитав головою. Схоже, він уважав, що його пан збожеволів.— Ви хочете їхати верхи? Посеред ночі?
— Природно, дурню. На нас чекає багатогодинна подорож. Усе залежить від того, чи зможемо ми вчасно опинитися в потрібному місці.
В очах у нього спалахнув вогонь. Ще ніколи він не почувався таким енергійним.
— Якщо все піде так, як я задумав, то завтра почнеться найголовніше. Іди, розбуди всіх. Не можна гаяти ні хвилини.
Цієї миті пролунав стукіт. Бхамбан і служитель оглянулися на вікно. На стулці сидів білий голуб й, воркочучи, чистив пір’ячко. Поштовий голуб. До лапки в нього було прикріплене послання. Король наблизився й розв’язав вузлик. У руку впав згорнутий аркуш. Із прихованим трепетом Бхамбан розгорнув аркуш. Ось він. Доказ. Він мовчки передав аркуш служителеві.
Той прочитав і кивнув.
— Ви маєте рацію, ваша величносте. Ваша мудрість гідна похвали. Я зараз же розбуджу всіх, кого потрібно.
24— О скаре?
Голос долинав іздалеку. Юнак відчув, як хтось легко поплескав його по щоці.
— Давай-но, розплющуй очі.
— Здається, у нього здригнулися повіки.
— Передай мені ще раз похідну флягу.
На чоло потекла холодна рідина і струмочком збігла по щоці на шию.
Він розплющив очі.
Над ним нахилився темний силует батька.
— Ну, нарешті, мій хлопчику!
Інші теж стояли поруч. Лєна, Еліза, Дималь і Шарлота.
Оскар спробував посміхнутися, але вийшло погано. Від світла боліли очі. Плуталися думки. Таке відчуття, що мозок загорнули в просочену ефіром хустку. У потилиці ломило. Він у хатині?
— Чому так видно? — язик ледь ворушився.
— Ось, ковтни, і тобі полегшає,— сказав Гумбольдт.
Оскар відчув, як до губ приклали флягу з водою, і відкрив рот. Прохолодна рідина повернула життєві сили.
— Дякую,— з полегшенням зітхнув він.— У чому справа? Де я?
— Ти дуже довго був непритомним,— відповіла Шарлота.
— Довго? Скільки?
— Майже дванадцять годин.
— І зараз?..— Він спробував підвестися, але відразу впав. Голова все ще боліла.
— Зараз полудень,— повідомила Шарлота.— Ми дуже хвилювалися, але Судах сказав, що ти незабаром прокинешся. Я рада, що він не помилився.
Гумбольдт уважно його оглянув.
— Як ти почуваєшся? Спробуєш підвестися ще разок?
— Із задоволенням.
Оскар схопився за руку батька й підвівся на ноги. Запаморочилося в голові, але вже за кілька секунд він зрозумів, що впорається. Потрібно тільки зосередитися. Юнак обережно зробив кілька кроків і вийшов на вулицю, на світло. Прикривши очі рукою, озирнувся. У селі було спокійно. Десь крякав ворон. Пахло горілою деревиною.
— Що сталося? — запитав він.— Я невиразно пам’ятаю, що на поселення напали. Точно! Горіло десь там,— він махнув убік, де була стайня. Тепер на цьому місці залишилися лише задимлені руїни.— Пригадую...— пробурмотів він.— Кам’яні. Одного я бачив. Він сидів просто навпроти мене, але було занадто темно, щоб добре роздивитися. Він ударив мене. О... моя голова,— Оскару знову стемніло в очах. Він ледве не заточився. Довелося сісти.
Гумбольдт підставив йому плече й провів у тінь.
— Відпочинь,— сказав він.— Не хочу квапити, але ти єдиний, хто хоча б щось побачив. Можливо, ще щось згадаєш? Спробуй. Нам може стати в пригоді будьяка дрібниця.
Оскар напружив пам’ять, але не міг згадати нічого, крім розпливчастих образів. Занадто вже було темно.
— Зовсім трохи,— пробурмотів він.— Істота мала роги. Але не як у кози,— довші й закручені. Крім того, у неї були дуже довгі руки. І я бачив шматочок її шкіри. Сіра, схожа на шкіру рептилій, відбиток якої ми знайшли на камені. Коли на неї впало світло, вона почорніла й піском посипалася на землю. Мені здалося, що їй дуже боляче.
Гумбольдт криво посміхнувся.
— Що ж, у нас, принаймні, є доказ, що нам нічого не привиділося. Ці створіння існують насправді. І, схоже, вони сприйнятливі до світла. Це вже дещо.
— Де Лілієнкрон?
Дослідника ніде не було видно.
Обличчя друзів стали серйозними.
— Пішов,— відповів Гумбольдт.
— Як... пішов?
— Ось так. Узяв і пішов. Із частиною нашого спорядження.
Оскару знову стало зле. Він надпив води із фляги. І згадав, що йому завжди здавалося, що Лілієнкрон щось приховує.
— Не може цього бути,— прошепотів він.
— Боюся, це правда. Але тепер уже байдуже. Напевно, він побоявся ще раз повертатися в ущелину, але нас це не стосується.
— Але не можемо ж ми кинути його напризволяще? — заперечила Еліза.— Можливо, він у небезпеці.
— Сам винен,— відповів Гумбольдт.— Я не хочу з ним панькатися, бігати слідом. Він нас обдурив, і нехай тепер розбирається сам. Ми продовжуємо діяти відповідно до плану.
— Що конкретно ми маємо робити? — поцікавилася Шарлота.
— Потрібно з’ясувати, звідки беруться ці істоти й що їм потрібно,— заявив Гумбольдт.— На перше запитання відповісти відносно легко. Ми всі бачили вхід. А ось друге запитання не дає мені спокою. Як я чув, украли тільки пару свиней і кілька мішків рису.
Нічого істотного.
— Нікого не викрали?
— Ні.—