Знамення Долі - Роджер Желязни

— Але у одного старого клієнта виявилася надтермінова справа, і мені довелося нею зайнятися. Слухай, як щодо прогулянки вздовж струмка, тільки в протилежну сторону? Після полудня.

— Із задоволенням.

Поки ми крокували через поле, я розповів йому про візит містера Хансена.

— Ні, — похитав головою Білл, — ні про яку роботу й мови не було.

— Іншими словами…

— Я підозрюю, що він хотів спеціально побачити тебе. Він легко міг зауважити, що я їду в місто.

— Хотів би я знати, що ж йому все-таки було потрібно. Чесно кажучи, я нічого не зрозумів.

— Думаю, що він прямо поставить тобі запитання, коли настане час.

— Але час… у мене немає часу чекати. Я вирішив виїхати завтра вранці, Білл, можливо, сьогодні ввечері.

— Чому?

Поки ми йшли до струмка, я розповів про записку, яку я знайшов на своєму ліжку ввечері, а також про призначену на сьогоднішній вечір зустріч. Я також розповів про свої думки, що стосуються небезпеки, яка може загрожувати Біллу, про випадкові і прицільних постріли.

— Ну, можливо, що все це не настільки серйозно, — почав він.

— Я вже прийняв рішення, Білл. Кепсько, що доводиться залишати тебе, коли ми так давно не бачилися, але хто міг очікувати, що події стануть розвиватися подібним чином? А якщо я виїду, то неприємності виїдуть разом зі мною, ти ж розумієш.

— Можливо й так, але…

Ми продовжували обговорювати цю тему ще деякий час йдучи вздовж краю води. Потім ми залишили цю тему, як питання вирішене і повернулися до розгадування моїх загадок.

Час від часу в міру нашого руху я озирався, але нічого підозрілого позаду не бачив. На протилежному березі в заростях кущів я з нерівними і довгими проміжками чув якісь шерехи, але цілком можливо, що наші голоси просто потривожили якусь тварину.

Ми прогулювалися вже більше години, коли я раптом відчув, вірніше, пересвідчився, що хтось взяв у руки мою Карту.

Я завмер.

Білл, відчувши недобре, обернувся до мене.

— Що?

Я застережливо підняв руку.

— Міжміський дзвінок, — посміхнувся я.

За мить я відчув виникнення контакту. Я також почув шум в кущах по інший бік струмка.

— Мерлін!

Це був голос Рендома. Він кликав мене.

Кілька секунд потому я побачив його. Він сидів за столом у бібліотеці Амбера.

— Так? — Відповів я.

Зображення віднайшло яскравість і повністю реалізувалося, немов я дивився через прохід-арку в сусідню кімнату.

Одночасно я продовжував бачити все, що мене оточувало, хоча з кожним миттю це видіння ставало все більш вторинним. Наприклад, я бачив, як з кущів на протилежній стороні струмка вийшов Джордж Хансен, не спускаючи з мене очей.

— Ти потрібен мені в Амбері, Мерлін, прямо зараз, — сказав Рендом.

Джордж почав форсування струмка, голосно ляскаючи по воді.

— Йди сюди! — Сказав Рендом, простягаючи мені руку.

До цього часу мій силует, мабуть, почав мерехтіти і струмувати. Я почув крик Джорджа:

— Стійте! Почекайте! Я повинен з вами теж…

Я простягнув руку і схопив Білла за плече.

— Я тебе з цим ненормальним залишати не хочу, — сказав я. — Пішли!

Іншою рукою я стиснув долоню Рендома.

— Готово, — сказав я йому.

Потім я зробив крок вперед.

— Стій! — Відчайдушно заволав Джордж.

— Іди до біса! — Відповів я йому.

І ми залишили містеру Хансену в розраду зникаючу веселку.

7

Рендом чомусь здивовано дивився на нас, виниклих в його бібліотеці. Він піднявся з-за столу, залишаючись при цьому нижче будь-якого з нас двох, і сконцентрував свою увагу на Біллові.

— Мерлін, хто це? — Нарешті спитав він.

— Це Білл Рот, твій адвокат, — відповів я. — Ти часто мав з ним справу через довірених осіб. Я подумав, що було б непогано… Білл уже почав було, правда, досить незграбно опускатися на одне коліно зі словами «Ваша Величність» на вустах, але Рендом спіймав його за плечі.

— Ах, залиште цю дурницю! — Сказав він.

Потім він потиснув руку Білла.

— Називайте мене просто Рендом. Я давно збирався подякувати вам особисто за роботу, виконану за договором, однак так і не зміг знайти для цього часу. Дуже радий познайомитися з вами по-справжньому.

Я ще ніколи не бачив, щоб Білл не міг знайти відповідного слова, але на цей раз він тільки озирався на всі боки здивованим поглядом перескакуючи з Рендома на кімнату, потім у вікно на далеку вежу.

— Так все це існує насправді… — Почув я нарешті його шепіт.

— Мені здалося, що в самий останній момент до тебе хтось підбігав, — сказав Рендом.

Він провів долонею по непокірному каштановому волоссі.

— У нас були невеликі неприємності, — відповів я, — тому, власне, я і прихопив з собою Білла. Розумієш, хтось намагався мене вбити і…

Рендом підняв руку.

— Почекай, поки без деталей. Все це ти мені обов'язково розкажеш пізніше, саме — пізніше. Схоже, похмурі події взяли погану звичку траплятися частіше. ніж зазвичай, і дуже ймовірно, що твоя пригода — теж частина цієї їхньої звички. Але мені треба трохи перевести дух.

Тільки зараз я помітив, як глибоко позначилися зморшки на його зазвичай юному обличчі, і я почав розуміти, що сталося щось вельми серйозне.

— Щось сталося? — Занепокоєно спитав я.

— Так. Каїн мертвий, — відповів він стомлено. — Убитий цим ранком.

— Як це сталося?

— Він був в одному Відображенні, в Дейгені. Це далекий порт, з яким ми торгуємо. Він разом з Жераром вирушив туди, щоб відновити старий торговий договір. Він був застрелений прямо в серце і помер миттєво.

— Лучника спіймали?

— Лучника! Чорта з два! Стріляли з даху з гвинтівки! Стрілку вдалося втекти…

— Я думав, що порох тут не працює.

Він швидко підняв руку долонею вперед.

— Дейген може знаходитися у досить далекому у Відображенні, щоб порох там спрацьовував. Ніхто не міг згадати, випробовували його там чи ні. До того ж, ще твій батько якось відшукав порошок, який діяв навіть тут.

— Вірно. Я мало не забув.

— Як би там не було, похорон завтра.

— Білл! Мерлін!

Це була моя найдорожча тітонька Флора, яка, як відомо, відмовила пропозиціям самого Росетті, одна з пропозицій була стати його натурницею.

Вона з'явилася в кімнаті — висока, струнка, неначе вся відполірована, вона поцілувала Білла в щоку, і я вперше побачив, як Білл червоніє. Мене вона теж ощасливила, але я розчулився в набагато меншому ступені, мабуть мій склад характеру грубіший, та до того ж я вчасно згадав, що вона свого часу була тюремщицею мого батька.

— Ви давно прибули сюди? — Запитала вона.

Голос був не менш чарівний, ніж зовнішність.

— Тільки