Знамення Долі - Роджер Желязни
Сон мій не був розбавлений хоч яким-небудь завалящим кошмаром. Я спав глибоко і міцно, знаючи, що Фракір розбудить мене в разі небезпеки.
Мабуть, я проспав навіть більше, ніж потрібно, і відчував себе просто прекрасно. Ранок був сонячний, голосно виспівували птахи.
Я спустився на нижній поверх після того, як вмився і причесався, привів себе в порядок і зробив невеликий наліт в Відображення за новими вільними штанами і свіжою сорочкою.
На столі в кухні я виявив записку.
Мені вже дещо набридло виявляти записки, але ця була усього лише від Білла, де він вибачався за те, що йому необхідно на деякий час з'їздити в місто, в контору, і ще він писав, що я можу пригощатися всім, що мені сподобається в холодильнику.
Я заглянув в холодильник, витягнув звідти кілька пляшечок, шматок мускатної дині, а ще стакан апельсинового соку. Кофе, який я поставив варитися в першу чергу, був готовий до того часу, коли я завершив основну частину сніданку. З чашкою в руках я вийшов на ганок.
Сидячи на ганку, я почав роздумувати над тим, чи не варто і мені залишити свою власну записку і рухатися далі. Мій загадковий кореспондент, імовірно П, вже один раз дзвонив мені сюди, а наступного разу проник в будинок. Яким чином П провідав про моє місцезнаходження, було зовсім не найістотнішим. Це був будинок друга, і хоча я не такий егоїст, щоб зовсім не ділитися з друзями частиною своїх проблем, але піддавати друзів небезпеці я не люблю і не хочу. От тільки часу мало… День уже почався, а зустріч призначена на сьогоднішній вечір.
Незабаром я досяг необхідної для прийняття рішення переконаності. Нерозумно було б повертати біля цієї точки. Ймовірно, навіть краще буде, якщо я залишусь тут до моменту зустрічі. Я зможу контролювати хід подій і охороняти Білла, якщо виникне небезпека для нього сьогодні.
Раптово мені прийшло в голову, що хтось змусив Білла написати записку під дулом пістолета, потім викрав його в якості заручника, розраховуючи створити на мене тиск і змусити відповідати на запитання.
Я кинувся на кухню і подзвонив в контору Білла. Після другого гудка мені відповів Горацій Уайлдер, його секретар.
— Привіт, це Мерль Корі. Містер Рот у себе?
— Так, але зараз у нього клієнт. Передати йому, щоб він подзвонив, коли звільниться?
— Ні, це не так вже терміново, — відповів я. — Ми з ним побачимося пізніше. Не турбуйте його. Дякую.
Я налив собі нову чашку кави і повернувся на ганок. Щось нерви в мене стали ні к чорту… Я твердо вирішив, що якщо сьогодні ввечері справа не проясниться, я тут же виїду.
Із-за рогу будинку з'явився чоловік.
— Привіт, Мерль.
Це був Джордж Хансен.
Фракір найтоншим потиском просигналив на моє зап'ястя, немов збирався попередити мене, а потім передумав. Це було двозначно і абсолютно незвично.
— Привіт, Джордж, — кивнув я. — Як справи?
— Чудово. Містер Рот будинку?
— Ні. На жаль. Йому знадобилося навіщось в місто. Думаю, що він повернеться до ленчу чи трохи пізніше.
— А-а-а… Він кілька днів тому просив зайти переговорити щодо якоїсь роботи, яку йому потрібно зробити.
Він підійшов ближче, поставив одну ногу на східці.
Я похитав головою.
— На жаль, нічим не можу допомогти. Він ні про що таке не попереджав. Вам доведеться спробувати спіймати його пізніше.
Він кивнув, витягнув з кишені майки пачку сигарет, витрусив одну і запалив. Потім сунув пачку назад. Майка на цей раз у нього була з написом і картинкою «Пінк Флойд».
— Як вам тут подобається? — Запитав він.
— Відмінно. Справді. Чи не хочете чашечку кави?
— Не відмовлюся.
Я піднявся, прямуючи в кухню.
— Трохи цукру і вершків, якщо можна, — сказав він мені навздогін.
Я приготував чашку, а коли повернувся, то побачив, що Джордж вже зайняв другий стілець.
— Спасибі.
Відпивши трохи кави, він знову заговорив.
— Я знаю, що вашого батька звали Карл, хоча містер Рот в минулий раз сказав, що Сем. Пам'ять у нього, як видно, дала осічку.
— Або язик, — посміхнувся я, очікуючи продовження.
Він посміхнувся у відповідь.
Щось дуже дивне було в його манері говорити. Голос у нього був майже в точності той, що я чув по телефону минулого вечора, хоча той явно був спеціально змінений уповільненим темпом мови, щоб нейтралізувати особливості вимови.
Мене хвилювала ця схожість.
— Адже він був офіцером, відставним військовим, так? І ще — він працював кимось на кшталт урядового консультанта?
— Так.
— А де він зараз?
— Він багато подорожує — за океаном.
— Ви збираєтеся з ним зустрітися?
— Сподіваюся.
— Було б здорово, — сказав він. — О, непогано!
Він затягнувся сигаретою і зробив ще ковток.
— Але вас я щось не можу пригадати, — раптом сказав він. — Ви жили з батьком, так?
— Ні, я виріс у матері та інших родичів.
— Напевно, досить далеко звідси, так?
Я кивнув.
— За морем.
— А як її звали?
Я ледь не проговорився йому — не знаю, чому — але змінив ім'я на Дороті, перш ніж слово зірвалося з губ.
Я вчасно глянув на нього, щоб встигнути помітити, як він підібгав губи. Він вивчав моє обличчя.
— А чому ви запитуєте? — Запитав я.
— Просто так, без особливої причини. Мабуть, генетична запрограмованість. Моя мамуля була першою міською пліткаркою.
Він розсміявся і зробив ще ковток кави.
— Ви надовго до нас? — Запитав він, помовчавши.
— Важко сказати… Ймовірно, не дуже.
— Ну, сподіваюся, що вам у нас сподобається.
Він допив свою каву, поставив свою чашку на перила, потім встав, потягнувся і додав:
— Приємно було з вами поговорити.
На половині дороги, вже спускаючись сходами він зупинився і повернувся.
— Мені думається, у вас попереду довгий шлях, — сказав він. — Бажаю удачі.
— І у вас теж, напевно, — сказав я. — У вас є дар слова.
— Дякую за каву. Ще побачимося.
— Так.
Він повернув за ріг і пропав.
Як же все це слід було розуміти? Після кількох безуспішних спроб проаналізувати ситуацію, я здався.
Коли мовчить натхнення, розум швидко втрачає сили.
Я зробив собі сендвіч якраз в той момент, коли повернувся Білл. Тому довелося зробити два. Він тим часом переодягнувся.
— У цьому місяці у мене передбачається полегшений розклад, — сказав він.
