Знамення Долі - Роджер Желязни

— Алло… — Промовив я.

— Мерль Корі?

— Це я.

— Мені потрібні деякі відомості, які, мені здається, у вас є.

Голос був чоловічий, чимось мені знайомий, але хто це міг бути, я не знав.

— А з ким я говорю? — Запитав я.

— Пробачте, цього я не можу вам сказати.

— У такому разі я повинен відповісти на ваше прохання тим же.

— Але, принаймні, поставити запитання я можу?

— Валяйте, запитуйте, — дозволив я.

— Добре. Ви друзі з Люком Рейнардом, чи не так?

Він зробив паузу.

— Можливо, — ухильно відповів я.

— Ви коли-небудь від нього чули згадку про Амбер або Двір Хаосу?

Ого! Схоже, цього разу вони вирішили одразу взяти бика за роги.

Взагалі це було схоже скоріше на затвердження, ніж на питання.

— Можливо, — відповів нарешті я.

— А самі ви знаєте що-небудь про ці місця?

Це вже питання.

— Можливо, — знову відповів я.

— Будь ласка, це дуже важливо. Мені потрібно щось більше, ніж можливо.

— Вибачте, але більше ви нічого не почуєте, якщо не повідомите, з ким я говорю і навіщо вам потрібні ці відомості.

— Я міг би надати вам велику послугу, якби ви були зі мною відверті.

Я ледве встиг вчасно стриматися від відповіді. Серце моє шалено рвонулось з місця. Останнє речення було вимовлено на тари. Я мовчав.

— Що ж, не вийшло, і я так і не розумію, — почув я в трубці.

— Чого ви не розумієте? — Запитав я.

— Він сам звідкись з тих місць, або ви?

— Скажіть, а яке це має до вас відношення? — Відповів я запитанням на питання.

— Тому що одному з вас може загрожувати велика небезпека.

— Тому, хто родом з цих місць чи навпаки? — Запитав я.

— Цього я не можу вам сказати. Я не можу дозволити собі ще одну помилку.

— Що ви розумієте під помилкою?

— Ви не хочете говорити з міркувань самозбереження або щоб допомогти другу?

— Можливо, я б міг вам дещо повідомити, — поволі промовив я, — якби міг бути впевнений у ваших добрих намірах. Але ж небезпека може виходити і від вас, чи не так?

— Запевняю вас, я тільки хотів би допомогти тому, хто потребує цієї допомоги.

— Слова, слова… — Відповів я. — Припустимо, що ми обидва звідти.

— О боже! — На іншому кінці дроту почулося зітхання. — Ні, цього не може бути.

— Чому ні?

— Неважливо. Що я повинен зробити, щоб переконати вас?

— М-м-м… Одну хвилину. Я повинен подумати. Ну добре, що ви скажете, наприклад, про такий варіант? Ми з вами зустрічаємося в якомусь місці, яке вибираєте ви самі. Я подивлюся на вас, і можливо, ми зможемо обмінятися інформацією, частина за частиною, поки всі карти не виявляться на столі.

Послідувала пауза.

— І більше ніяк? Ви наполягаєте на цьому?

— Так.

— Мені треба подумати. Я з вами скоро зв'яжуся.

— Одну секунду!

— Так?

— Якщо ця людина, про яку йдеться — я, чи загрожує мені небезпека прямо зараз, в цю хвилину?

— Я думаю — так. Так, ймовірно, ви в небезпеці. До побачення.

Він повісив трубку.

Я примудрився зітхнути і вилаятися одночасно, поки опускав трубку на місце. Схоже, що люди, яекі з біса багато знають про мене, ховаються за кожним кутом.

У кухню увійшов Білл. На його обличчі я побачив вельми заклопотаний вираз.

— Чорт забирай, як він дізнався, що ти тут? — Були його перші слова.

— Я й сам дуже хотів би знати це, відповів я сердито. — Запитай щось легше.

— І запитаю! Якщо він влаштує цю зустріч, ти насправді хочеш піти?

— Ще б пак! Я й запропонував такий варіант, тому що хочу нарешті побачитися з ним лицем до лиця. Можливо, це внесе хоч якусь ясність в досить тривалу таємничу історію.

— Але, як ти сам помітив, небезпека може виходити і від його особи. І мені це зовсім не подобається.

— Я й сам не в захваті від цього, але що інше я міг би йому запропонувати?

— Ну добре. Зрештою, вирішувати тобі. Шкода тільки, що немає якогось способу виявити цього типа заздалегідь.

— Так. Мені це теж спало на думку.

— Послухай, а чому б нам його трохи не підштовхнути?

— Як?

— Розумієш, він тримався трохи нервово, і, мені здається, що твоя пропозиція сподобалася йому не більше, ніж мені. Давай не будемо сидіти тут і чекати його наступного дзвінка. Нехай він не думає, що ти з завмиранням серця чекаєш його відповіді. Нехай нервує він сам. Давай-но, зроби пару заклинань, щоб викликати собі новий костюм, і ми з'їздимо на пару годин в клуб. До речі, і врятуємо холодильник від виснаження.

— Чудова ідея, — сказав я схвально. — У мене взагалі все спочатку планувалося, як канікули. А тепер це, нарешті, стає на канікули схоже.

За допомогою безіменного Відображення я оновив свій гардероб, потім трохи підрівняв бороду, прийняв душ і переодягнувся.

Потім ми поїхали в клуб і не поспішаючи посиділи, обідаючи на терасі. Вечір був хороший — теплий, зоряний, немов парним молоком наповнений місячним світлом. За взаємною згодою, ми з Біллом утрималися від подальшого обговорення моїх проблем. Білл, схоже, знав усіх присутніх в клубі, тому, можливо і я відразу відчув себе в своїй тарілці. Я вже давно не мав можливості так приємно розслабитися. Пізніше ми зайшли в клубний бар, який, як я зрозумів, був улюбленим «водопоєм» батька.

Крізь двері з сусідньої кімнати долинали звуки танцювальної музики.

— Так, це була просто відмінна ідея, — сказав я. — Спасибі, Білл.

— ДЕВАДА, — відповів він. — Ми тут не раз умощувалися з твоїм батьком. До речі, ти випадково не…

— Ні, про батька ніяких новин немає.

— Вибач.

— Я відразу повідомлю тобі, якщо щось з'ясується.

— Звичайно. Вибач.

Додому ми повернулися без особливих пригод, і ніхто за нами неначе не слідкував. Ми дісталися до будинку без малого опівночі, сказали один одному «Добраніч», і я попрямував прямо в свою кімнату. Там я скинув з плечей новий піджак, повісив його в шафу, потім зняв нові туфлі і поставив їх туди ж.

Потім, підійшовши до ліжка, я помітив білий прямокутник на подушці.

Я кинувся до подушки, схопив записку.

«Жалкую, що вас не було вдома, — було написано в ній великими друкованими літерами, — але я бачив вас у клубі. Розумію ваше бажання провести вечір поза домом. У мене виникла ідея. Давайте зустрінемося також в барі завтра о десятій вечора. Я буду почувати себе набагато впевненіше, якщо навколо буде багато людей, але ніхто не буде дослухатися до нас.»

Прокляття!