Знамення Долі - Роджер Желязни

— Все в порядку, — сказав він. — Я його знаю. Це Джордж Хансен, син тієї людини, якій належить ферма і ця земля. Привіт, Джорджі!

Наближаючись до нас, молодий хлопець помахав рукою. Він був середнього зросту, кремезний, зі світлим волоссям. Одягнений він був у джинси та спортивну майку із зображенням рок-групи «Благородний мрець». З лівої кишені стирчала пачка сигарет. На вигляд йому було трохи більше двадцяти.

— Привіт, — відповів він.

Він підійшов ближче.

— Відмінна днина, а?

— Так, дійсно, — відповів Білл. — Ось ми й вирішили пройтися, замість того, щоб сидіти вдома.

Джордж перевів погляд на мене.

— І я теж, — сказав він, показуючи рівні зуби. — Так, деньок — просто перший клас.

— Це Мерль Корі, — представив мене Білл. — Він у мене в гостях.

— Мерль Корі, — повторив Джордж.

Він простягнув мені руку.

— Привіт, Мерль.

Я потиснув його руку. Вона в нього була трохи волога.

— Ти не пам'ятаєш це ім'я?

— Гм… Мерль Корі?

— Ну так. Ти знав його батька.

— Так? Ну, правильно, звичайно!

— Сема Корі, — докінчив Білл.

Він кинув мені застережливий погляд через плече Джорджа. Я кивнув.

— Сем Корі! — Повторив Джордж. — Треба ж, син Сема! Радий з вами познайомитися. Довго думаєте пробути тут?

— Розраховую на кілька днів, — відповів я. — Я й не підозрював, що ви були знайомі з моїм батьком.

— Відмінна людина, — кивнув він. — А ви звідки?

— Каліфорнія. Але я вирішив трохи змінити обстановку.

— А куди попрямуєте?

— Я думаю, за кордон.

— Європа?

— Ще далі.

— Ось це здорово! Знаєте, я б теж із задоволенням помандрував…

— Що ж, можливо вам і випаде нагода.

— Можливо… Ну, гаразд, я пішов. Приємної вам прогулянки! Радий був познайомитися з вами, Мерль.

— Я теж.

Він помахав рукою й пішов.

Я провів його поглядом, потім перевів погляд на Білла і побачив, що той став мертвотно блідим.

— Що сталося, Білл? — Поспішно запитав я.

— Мерль, я знаю цього хлопця з самого дитинства, — відповів він. — Як ти думаєш, він може бути під впливом наркотиків?

— У всякому разі, не таких, від яких залишаються сліди проколів на венах рук. Нічого такого я не помітив. І взагалі, він не здався мені «ширнутим».

— Так… Розумієш, ти не знаєш його так, як я. Він був якийсь не такий, як завжди. І мені це не сподобалося. Я чисто рефлекторно назвав твого батька Семом. Знаєш, у нього і мова змінилася, і постава, і схоже вся манера триматися… І ще щось невловиме, але він змінився абсолютно. Я чекав, що він мене поправить, і вже заготовив жарт щодо передчасного склерозу, але він не поправив мене! Більше того, він сам назвав це ім'я майже одразу ж. Він попався. Мерль, я боюся! Він дуже добре знав, як звали твого батька. Карл дуже любив, щоб у дворі було чисто, але не надто охоче полов бур'яни і загрібав опале листя. Так от, Джордж робив за нього всю роботу у дворі, коли ще ходив до школи, вони були друзями і… він чудово знав, що твого батька звали зовсім не Сем…

— Я не розумію.

— Я теж, — відповів він. — Але мені все це не подобається.

— Значить, він поводився дивно і до того ж стежив за нами…

— Так. Тепер я впевнений у цьому. Занадто багато збігів, враховуючи твій приїзд.

Я повернувся.

— Я піду за ним, і все з'ясую.

— Ні, не треба.

— Не бійся, я йому нічого не зроблю. Є інші способи.

— Можливо, буде краще, якщо він буде вважати, що провів нас. Це може потім змусити його зробити або розповісти щось корисне для нас. З іншого боку, те, що ти зробиш — нехай навіть дуже тонке щось, чарівне — може його злякати, змусити запідозрити, що ми його розкусили. Хай вже краще він всього не знає, нехай йде, як іде, а ми — попереджені.

— Ти правий, це розумно, — погодився я. — Що ж, хай буде по-твоєму.

— Давай-но вирушимо додому, а потім поїдемо поснідати в місто. Я хочу заїхати в контору, взяти пошту, декому зателефонувати. О другій мені потрібно зустрітися з клієнтом. Ти тим часом можеш узяти машину.

— Відмінно.

Поки ми йшли уздовж берега в зворотному напрямку, я дещо обмірковував. Біллу я розповів не все, і про дещо він не здогадувався. Наприклад, не було причини повідомляти йому про невидимий зашморг-дріт, який обвивав моє зап'ястя. Однією з істотних переваг Факіра було те, що він попереджав мене про деякі нехороші наміри по відношенню до мене. Так було з Люком протягом двох років, поки ми не стали друзями. І які б не були причини дивної поведінки Джорджа Хансена, Фракір НЕ подав мені сигналу.

Смішно, звичайно, але щось у його манері говорити, в тому, як він вимовляв слова…

Поки Білл займався після обіду своїми справами, я скористався його машиною і трохи прокотився. Я поїхав туди, де кілька років тому жив мій батько.

Хоча мені вже доводилося бувати там, але я жодного разу не заходив у будинок. Напевно, тому що не було справжньої причини.

Я зупинився на узбіччі дороги на пагорбі і подивився на будинок внизу. Білл сказав мені, що зараз там живе молода пара з дітьми — про це я і сам міг би здогадатися, дивлячись на розкидані по двору іграшки. Мені раптом захотілося дізнатися, що це таке — дитинство в такому ось будинку. Можливо, що і я міг би вирости в такому місці.

Будинок виглядав охайним, доглянутим, навіть веселим. Промайнула думка, що ці люди, мабуть, щасливі.

Я подумав, де зараз може бути батько, якщо, звичайно, він ще серед живих. Через його Карту з ним ніхто не міг зв'язатися, хоча цей факт нічого особливого не доводив.

Існує декілька способів, якими можна заблокувати виклик через Карту.

Один з таких способів мав, як кажуть, місце і в його випадку, хоча про це мені думати не хотілося.

Ходили чутки, що він зійшов з розуму у Дворі Хаосу — подіяло закляття, накладене моєю матір'ю — і що тепер він безцільно блукає серед віддзеркалень.

Мати відмовилася взагалі говорити зі мною про це. Інші говорили, що він сховався у власний виготовлений всесвіт і це цілком могло вивести його із зони досяжності Карт.

Третя версія свідчила, що він просто зник в якийсь момент після того, як покинув Двір після свого короткого перебування там. Отже, якщо він дійсно загинув, це сталося не у Дворі Хаосу.

Були люди, які стверджували, що бачили його потім в самих різних, вельми віддалених