Заборонена кімната - Фред Унгер

Темне скельце знову наблизилося.

— А чи знає мій друг Фассбендер, що ви тут?

— Ні!

— Гм! Дев'ять літер. Не знаю. Чого ви прийшли?

— Я сподівався…

— Ні, — сказав він. — Апеляція теж не пасує. Однієї літери не вистачає. Ось так. Нічого не можу для вас зробити. Я давно не займаюся такими справами.

— Я сподівався, що ви все ж таки могли б мені допомогти.

— Хто це казав?

— Мебіус.

— Мебіус може говорити, що йому заманеться. Занадто багато говорить. Це нічого не дає. Нічого не можу зробити. Справді нічого.

— Тоді, — сказав я, — прошу вибачити.

З мене було досить. Принижуватися я не бажав. Все має свої межі. Підвівся і попрямував до дверей. Та не знайшов ручки і не зміг відчинити.

Сердито озирнувся. І знову побачив, що окуляри спрямовані на мене.

— Чим же ця історія привабила вас? — спитав Цахойс, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Випустіть мене! — вибухнув я. — Досить комедії!

Він хихикнув.

— Ідіть. Треба лише штовхнути двері. Я не можу позбавити вас свободи. Я вже не в Гелена. Тепер я просто маленький чиновник. Мушу шанувати закони.

Я копнув двері ногою. Вони відчинилися і знову вернулися на місце. Я залишився на порозі.

— Тисяча?

Він знову хихикнув.

— Дві?

— Дрібниці. Не хочу втручатися із своїми людьми в цю справу. Закрутиться така лемішка, що ноги не витягнеш.

— Три тисячі, — промовив я невпевнено. В мене не було ні трьох, ані двох. Навіть тисячі. Щонайбільше міг би нашкребти п'ятсот.

— Протест, — сказав гном. — Нарешті знайшов. — І знову почав дряпати олівцем. — Взагалі це вам може обійтися дешевше.

Я повернувся і знову сів.

— Чого ви хочете від мене?

Цахойс здався здивованим.

— Я? Коли вже тут хтось чогось хоче, то це ви. Хіба ні?

— Пропоную поговорити нарешті розумно. Не люблю манівців. І театр ваш мені вже набрид. Я — за відкриті карти.

Він засовався на кріслі, протер темне скельце.

— Відкриті карти, — схлипнув. — Красиві слова…

Кинув уламок олівця, зібгав журнал і жбурнув його в кошик на сміття.

— Гаразд. Поговоримо розумно.

Голос у нього ледь змінився, але тепер він говорив таким тоном, що відчувалося: гном — усе що завгодно, тільки не дурень. Переді мною сиділа людина з ясним тверезим інтелектом. Я знав таких типів. Кожен з них може бути небезпечніший, ніж десяток бандитів.

— Моя контора вже фікція. Чим я тепер займаюся, вам, мабуть, Мебіус розповів. Нормальним шляхом допомогти я вам це можу. Та хотів би, бо ви мені сподобалися. Ви кмітлива людина. Метка. На жаль, трохи мрійливий. Мені здається, що зараз захоплені одною маленькою дівчиною. Так?

— Чи має це відношення до справи?

— Тато Цахойс повинен знати, з ким мас справу. Я не терплю базік. І авантюристів.

Я спробував хоч щось розгледіти за темним скельцем. Та марно. Воно було надто темним.

— Значить, ви маєте мене за авантюриста? Приємно.

— Ні, — відповів він серйозно. — Ви не авантюрист. Та й взагалі — де починається авантюра і до вона закінчується? Знаєте, на що йдете? Гадаю, що так.

Повіка затремтіла. Мені здалося, що Цахойс посміхнувся.

— Ні, не знаєте. Навіть не уявляєте. Хоча ви, з вашого дозволу, не дурень. Щодо політики, вона мені байдужа. Допоможу вам, але незадарма. Задарма в нас нічого не робиться. П'ять тисяч — і я все організую. Або інша умова.

— Яка?

— Фассбендер збирається укласти маленьку угоду.

— Фассбендер захищає інтереси принаймні десяти фірм.

— Франція, — прошепотів він. — Метр Ноель. Це вам щось говорить?

— Ні.

Цахойс нахилився вперед, уперся грудьми в стіл.

— Цю угоду, — промимрив він, — я б охоче проглянув.

— Тоді краще п'ять тисяч.

Він хихикнув.

— Ще не вмієте облагодити дільце. Молодий, благородний, грандіозні плани в голові. Так, так… За цю угоду я навіть дещо додав би.

— Ні! — навідріз відмовився я.

Мені здалося, що його око весело підморгнуло.

— Подумайте.

Взяв папірець, надряпав на ньому щось і простягнув мені.

— Це мій телефон. Дзвоніть.

Я взяв папірець, сховав.

— Ще одне, — сказав Цахойс. — Номер дійсний лише на тиждень. Потім він зміниться. До того часу ви мусите зважитися на щось. Після цього, — він махнув рукою, — поїзд рушить, і ви спізнитеся.

Суботнього ранку я мав аудієнцію у Фассбендера-молодшого.

Шеф стояв біля вікна, неохайний, без піджака, застромивши руки в кишені штанів, і вивчав будинок контори по той бік вулиці. У відчиненому вікні виднілися дівочі голівки — чорняві, біляві, руді, що схилилися над друкарськими машинками. Видовище приємне, шефа воно цікавило більше, ніж моя доповідь.

Я розповів про своє відкриття у «Хуке і Шпетверт». Звичайно, виклав йому лише те, що вважав за потрібне. Бесіди з Мебіусом і Цахойсом залишив при собі. Це були приватні речі, які його не стосувалися. Тому я повідомив докладно лише про ДІБ-625,